Так заспокійливо, що Вен майже забула про своє роздратування.
— Хочеш іще чаю, дитино? — запитав лорд Рену і, не чекаючи на відповідь, махнув рукою слузі. Той миттю підбіг і знову наповнив її чашку.
Вен сиділа на плюшевій подушці в зручному плетеному кріслі. Протягом останнього місяця слуги виконували всі її примхи й забаганки. Вони прибирали за нею, чепурили її, годували й купали. Рену пильнував, щоб у неї було все потрібне і щоб вона не робила нічого важкого, небезпечного чи бодай трохи неприємного.
Іншими словами, її життя стало нудним до божевілля. Раніше весь її час у маєтку займали Сейзедові уроки і тренування з Келсьє. Вона спала вдень і майже не перетиналася з прислугою.
Натомість тепер алломантія — принаймні та, що стосувалася нічних стрибків, — була їй заборонена. Рана ще не цілком загоїлася і від надмірного руху могла розкритися. Сейзед і далі навчав її коли-не-коли, але більшість його часу забирав переклад книги. Террісієць довгі години проводив у бібліотеці, із невластивим йому захопленням вчитуючись у стародавні сторінки.
«Він натрапив на нові знання, — думала Вен. — Для хранителя це, мабуть, такий самий наркотик, як “вуличні прянощі” — для звичайної людини».
Тамуючи поганий настрій, дівчина посьорбувала чай і поглядала на слуг, що стояли довкола. Вони видавалися їй стерв’ятниками, які обсіли її і чекають нагоди, щоб якомога більше догодити їй — і якомога більше роздратувати.
Від Рену користі теж було небагато. «Обідати разом» із Вен для нього означало сидіти за столом і під час їжі робити свої справи — занотовувати щось або диктувати листи. Її присутність, схоже, була важлива для нього, але він майже не приділяв їй уваги, хіба що запитував, як минув день.
Попри все, Вен змушувала себе грати роль манірної дворянки. Псевдолорд найняв кількох нових людей, які не знали про їхню затію, — не домашню прислугу, а садівників і робітників. Келсьє і Рену боялися, що в інших домів можуть виникнути підозри, якщо вони не матимуть у маєтку Рену бодай кількох шпигунів. Келсьє не вбачав у цих вивідачах загрози для їхнього плану, але це означало, що Вен доводилося носити маску дворянки майже постійно.
«Не можу повірити, що люди так живуть, — думала дівчина, тимчасом як слуги прибирали зі столу. — Як шляхетним леді вдається заповнювати свої дні таким суцільним нічогонеробленням? Не дивно, що всі вони бігом біжать на бали!»
— Ти приємно проводиш дозвілля, моя люба? — запитав Рену, схилившись над черговою обліковою книгою.
— Так, дядечку, — крізь стулені губи процідила Вен. — Цілком приємно.
— Тобі слід вибратися на закупи, — мовив він, підводячи погляд на неї. — Не хочеш з’їздити на Кентонську вулицю? Купити собі нові сережки замість цієї простої шпильки.
Вен торкнулася лівого вуха, де носила материну сережку.
— Ні, — відказала вона. — Я залишу собі цю.
Псевдолорд нахмурився, але нічого не відповів, бо підійшов слуга й відвернув його увагу.
— Мій пане, — звернувся чоловік до Рену. — Щойно приїхала карета з Лютаделя.
Вен стрепенулася. Так довірені слуги повідомляли, що прибув хтось із їхньої ватаги.
— Чудово, — відказав Рену. — Проведи гостей сюди, Тонсоне.
— Слухаюсь, мій пане.
За кілька хвилин зайшли Келсьє, Бриз, Єден і Доксон. Рену подав знак слугам, щоб ті залишили балкон і зачинили скляні двері. Кілька людей стали за дверима, пильнуючи, щоб ніхто чужий не мав змоги підслухати.
— Ми перервали ваш обід? — запитав Доксон.
— Ні-ні! — вигукнула Вен, перш ніж лорд Рену встиг відповісти. — Сідайте, будь ласка.
Келсьє підійшов до парапету й обвів поглядом сад і решту території.
— Гарний у вас тут краєвид.
— Келсьє, чи це розумно? — запитав Рену. — Серед садівників є декілька людей, за яких я не можу поручитися.
Ватажок гмикнув.
— Якщо вони впізнають мене з такої відстані, то вони варті більшого, ніж те, що їм платять Великі доми.
Однак він усе ж відступив від краю, підійшов до столу й, обернувши стілець, сів на нього задом наперед. За останні кілька тижнів Келсьє майже повернувся до свого колишнього «я». Утім, деякі зміни лишилися. Він частіше проводив наради, більше обговорював свої плани з ватагою. Крім того, він видавався якимось трохи інакшим... замисленішим.
«Сейзед мав рацію, — подумала Вен. — Наш напад на палац мало не коштував мені життя, але він змінив Келсьє на краще».
— Ми вирішили цього тижня влаштувати нараду тут, — мовив Доксон, — щоб ви двоє теж змогли взяти участь.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, пане Доксоне, — відповів лорд Рену. — Але ви дарма турбувалися. Ми чудово даємо собі раду...