3-імли-народжена.
Вен обережно поклала гарну червону сукню назад на ліжко, а потім підійшла до вікна. Сонце стояло навзаході, невдовзі спаде імла, однак Сейзед, як завжди, виставить сторожу, щоб Вен не втекла з дому заради недозволених алломантичних пустощів. Дівчина не скаржилася на ці застережні заходи. Він мав рацію: якби не сторожа, вона, мабуть, уже давно порушила б свою обіцянку.
Краєм ока Вен помітила якийсь рух праворуч і розгледіла на садовому балконі чиюсь постать. Келсьє. Дівчина ще якусь хвилю постояла, а тоді вийшла з кімнати.
Ватажок обернувся, коли вона зайшла на балкон. Вен завагалася, непевна, чи варто було порушувати його самотність, але Келсьє звично всміхнувся, і вона приєдналася до нього, ставши біля різьбленого кам’яного парапету.
Він відвернувся й поглянув на захід, але не на територію маєтку, а кудись далі, ген за місто, де низьке сонце заливало своїм світлом голу пустку.
— Тобі ніколи це все не здавалося неправильним, Вен?
— Неправильним? — перепитала вона.
— Так. Ці сухі рослини, палюче сонце, затягнуте чорним димом небо.
Вен стенула плечима.
— Хіба ці речі можуть бути правильними чи неправильними? Вони такі, якими вони є.
— Можливо, — відказав Келсьє. — Але мені здається, що твоє світосприйняття — це теж частина неправильності. Світ не повинен мати такий вигляд.
Вен насупилася.
— Звідки ти це знаєш?
Келсьє сягнув до кишені жилета й дістав звідти клаптик паперу. Акуратно розгорнувши, він простягнув його Вен.
Дівчина взяла аркушик якомога обережніше: той був такий старий і пошарпаний, що, здавалось, от-от розпадеться на згинах. На ньому не було жодних написів — лише старий вицвілий малюнок, що зображав якусь чудну рослину — Вен такої ніколи не бачила. Рослина видавалася надміру... ніжною. Вона не мала грубого стебла, а її листочки були занадто тендітні. Листя, що росло на вершку, було якесь дивне й кольором відрізнялося від решти.
— Це називається «квітка», — сказав Келсьє. — Колись, до Вознесіння, такі квіти виростали на рослинах. Їхні описи збереглися в давніх переказах і поемах, відомих тепер лише хранителям і вченим повстанцям. Як видається, ті рослини були прекрасні, та ще й приємно пахли.
— Рослини, що пахли? — перепитала Вен. — Як фрукти?
— Думаю, щось на кшталт цього. Деякі джерела стверджують, що за дознесенських часів ці квіти перетворювались на фрукти.
Вен якусь хвилю стояла мовчки, суплячи чоло й намагаючись уявити таке.
— Цей малюнок належав моїй дружині, Марі, — тихо мовив Келсьє. — Коли нас схопили, Доксон знайшов його серед її речей і зберіг, сподіваючись на наше повернення. Він віддав його мені після того, як я врятувався.
Вен знову поглянула на малюнок.
— Дознесенська епоха захоплювала Мару, — сказав Келсьє, далі дивлячись понад садком. Удалині густо-червоне сонце торкнулося обрію. — Вона збирала малюнки й описи стародавніх часів, як-от цей папірець. Мабуть, саме це захоплення — а також те, що вона була олов’яноока, — привело її в підпілля. І до мене. Це вона познайомила мене з Сейзедом, хоча тоді я не залучав його до своєї ватаги. Його не цікавили крадіжки.
Вен склала аркуш паперу.
— І ти досі зберігаєш цей малюнок? Після того... як вона вчинила з тобою?
Якусь хвилю ватажок мовчав, а тоді пильно глянув на неї:
— Знову підслуховуєш під дверима? Та не зважай. Гадаю, про це всі знають.
Ген удалині призахідне сонце спалахнуло, і хмари разом із клубами диму освітилися червонясто-брунатними відблисками.
— Так, я зберіг цю квітку, — мовив Келсьє. — Я й сам до пуття не знаю чому. Але... хіба ж ти перестаєш кохати людину лише тому, що вона зрадила тебе? Мені здається, ні. Саме тому зрада завдає такого болю — я почував розчарування, гнів... і я все одно кохав її. Я кохаю її і досі.
— Як? — здивувалася Вен. — Як ти можеш? І як ти взагалі після цього можеш довіряти людям? Невже її зрада тебе нічого не навчила?
Келсьє стенув плечима.
— Мабуть... мабуть, якби мені довелося вибирати: кохати Мару й бути зрадженим чи ніколи не знати її, я вибрав би кохання. Я ризикував і програв, але ризик був того вартий. Те ж саме і з друзями. Підозріливість корисна в нашому фаху, але тільки до певної міри. Я радше буду довіряти своїм людям, ніж боятися того, що станеться, якщо вони обернуться проти мене.
— Це звучить по-дурному, — сказала Вен.
— Хіба бути щасливим — це дурість? — запитав Келсьє, повернувшись до неї. — Коли ти почувала себе щасливішою, Вен? У моїй ватазі чи в Кеймоновій?