«Йому відома відповідь», — подумала вона й промовчала.
— Я не знаю напевне, чи Мара зрадила мене, — мовив Келсьє, дивлячись знову на захід сонця. — Вона клялася, що ні.
— І її теж заслали до Проваль, чи не так? — сказала Вен. — Це дивно, якщо вона справді перейшла на бік Пана Всевладаря.
Келсьє похитав головою, утупившись поглядом в далечінь.
— Після арешту нас розділили, і її привезли до Проваль через кілька тижнів після мене. Я не знаю, що сталося за цей час і чому її зрештою відправили до Гатсіну. Її заслання може свідчити про те, що Мара не зраджувала мене, але...
Він знову обернувся до неї.
— Ти не чула, що він сказав, коли нас схопили, Вен. Пан Всевладар... він подякував їй. Подякував Марі за те, що зрадила мене. Його слова, промовлені з такою моторошною щирістю, вкупі з тим, що про наш план більше ніхто не знав... словом, мені було важко вірити Марі. Але це не змінило моєї любові до неї — глибоко в душі я й далі кохав її. Рік по тому я мало не помер у Проваллях, але натомість померла вона, забита батогами до смерті. Тої ночі, коли забрали її труп, я «луснув».
— Ти збожеволів? — запитала Вен.
— Ні, — відказав Келсьє. — Це алломантичний термін. Попервах наша сила дрімає, вона прокидається лише після якогось душевного струсу. Має статися щось надзвичайне, близьке до смерті. Мислителі стверджують, що людина не здатна керувати металами, доки не зустріне смерть і не відкине її.
— То... коли це сталося зі мною? — запитала Вен.
Келсьє стенув плечима.
— Важко сказати. У тих умовах, в яких ти виростала, у тебе, мабуть, була не одна нагода «луснути».
Він кивнув, немовби у відповідь на свої думки, і мовив далі:
— Зі мною це сталося тої ночі. Я лишився сам у Проваллях, а мої руки кривавили після денної роботи. Мара була мертва, і мене мордував страх, що я в цьому винен — що це мій брак віри забрав у неї силу й волю до життя. Вона померла, знаючи, що я не певен у її вірності. Може, якби я кохав її по-справжньому, то ніколи б не засумнівався. Не знаю.
— Але ти не помер, — сказала Вен.
Келсьє похитав головою.
— Я поклав собі справдити її мрію. Я поверну світ із квітами, із зеленими рослинами, світ, де з неба не падає попіл...
Він замовк, а тоді зітхнув.
— Знаю. Я божевільний.
— Насправді, — тихо відказала Вен, — усе це починає набувати сенсу. Нарешті.
Келсьє всміхнувся. Сонце опустилося за обрій, і хоч край неба на заході ще палав загравою, почала з’являтись імла. Вона не приходила з якогось певного місця, вона просто... наче виникала з повітря, витягуючи в небо свої напівпрозорі пасма, виткі, наче пагони лози, що звивалися навсібіч, подовжувалися, танцювали, спліталися.
— Мара хотіла дітей, — несподівано промовив Келсьє. — Ще коли ми тільки одружилися, п’ятнадцять років тому. А я... я не хотів. Я прагнув стати найвидатнішим скаа-ватажком, а діти заважали б, забирали б мій час. Зрештою, може, й добре, що ми їх не мали. Пан Всевладар міг знайти їх і вбити. З іншого боку, міг і не знайти, адже врятувалися ж Докс та інші. Тепер часом мені хочеться, щоб поруч зі мною була частинка Мари. Її дитина. Дівчинка, з таким самим темним волоссям, таким самим життєрадісним і впертим характером, як у Мари.
Він поглянув на неї.
— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося через мене, Вен. Не хочу, щоб це повторилося знову.
Вона насупилася.
— Я не збираюся сидіти під замком у цьому будинку.
— Авжеж, я знаю. Якщо ми потримаємо тебе тут ще трохи, ти, ймовірно, однієї ночі втнеш якусь дурницю, а потім з’явишся в столярні. У цьому ми з тобою схожі, ти і я. Просто... будь обережна.
Вен кивнула.
— Гаразд.
Вони постояли ще кілька хвилин, спостерігаючи, як збирається імла. Нарешті Келсьє випростався й потягнувся.
— Що ж, хай там як, а я радий, що ти приєдналася до нас, Вен.
Дівчина стенула плечима.
— Сказати по правді, я б і сама не відмовилася побачити ті квіти на власні очі.
18
Можна сказати, що покинути рідний дім мене змусили обставини: якби я лишився, то, поза всяким сумнівом, був би вже мертвий. У ті дні, коли я втікав, не знаючи чому, коли ніс тягар, якого не розумів, — я гадав, що загублюся серед інших людей у Хленніумі й провадитиму непомітне життя.
Тепер я помалу починаю розуміти, що можливість лишатися непомітним, як і багато чого іншого, для мене втрачена назавжди.
Вона вдягнула-таки червону сукню. Вибір був сміливий, але він видавався правильним. Зрештою, за дворянським вбранням вона ховала своє справжнє «я», а отже, що більше вбрання впадатиме в очі, то легше їй буде сховатися.