Вен стенула плечима.
— Такі ж, які і всі решта.
— Вони розумні?
— Деякі — так.
— Але не такі розумні, як ви чи я, еге ж? — запитав Еленд.
Вен завагалася. «Як відповіла б дворянка?»
— Ні, звісно, ні. Вони ж лише скаа. Чому ви так цікавитеся ними?
Еленд видавався... розчарованим.
— Просто так, — мовив він, відкидаючись на спинку крісла і знову розгортаючи книжку. — Здається, хтось із тих чоловіків хоче запросити вас до танцю.
Дівчина обернулася й побачила, що недалеко від її столика справді стоїть гуртик молодиків. Щойно Вен глянула на них, вони відразу ж відвели погляд. По якійсь хвилі один із них вказав на інший столик, після чого підійшов і запросив до танцю молоду леді, що сиділа за ним.
— На вас звернули увагу кілька чоловіків, моя панно, — сказав Сейзед. — Однак вони не підійдуть. Як мені видається, присутність лорда Венчера відлякує їх.
Дворянин пирхнув.
— Їм слід було б знати, що я не такий уже й страшний.
Вен насупилася, однак Еленд спокійно читав далі. «Що ж, нехай!» — подумала вона, знову обертаючись до молодиків. Зустрівшись поглядом із одним, вона злегка всміхнулася до нього.
За якусь мить юнак підійшов і заговорив до неї робленим, офіційним тоном:
— Леді Рену, я лорд Меленд Ліз. Чи бажаєте потанцювати?
Вен скинула поглядом на Еленда, але той не піднімав очей від книжки.
— Із превеликим задоволенням, лорде Лізе, — відповіла вона, приймаючи подану руку й підводячись.
Дворянин повів її на танцювальний майданчик, і нервовість Вен повернулася. Ураз їй видалося, що тижня навчання замало. Музика стихла, щоб одні пари покинули майданчик, а інші зайшли на нього, і лорд Ліз повів її уперед.
Вен притлумила свій нав’язливий страх, нагадавши собі, що всі бачать лише сукню і статус, але не її саму. Дівчина поглянула в очі молодому дворянинові й здивувалася, побачивши там побоювання.
Музика заграла, і пари пішли в танець. На обличчі лорда Ліза з’явився переляканий вираз. Вен відчула, як спітніла його долоня. «А він нервує так само, як я! Може, навіть більше».
Ліз був молодший за Еленда, приблизно одного віку з Вен. Скидалося на те, що він мав небагато світського досвіду й танцював, схоже, нечасто. Юнак занадто зосереджувався на своїх рухах і через це був дуже скутий.
«Це логічно, — усвідомила Вен, розслабляючись і дозволяючи тілу рухатися, як учив Сейзед. — Досвідчений дворянин не запросив би до танцю мене — новеньку. Такі вважають, що я не варта їхньої уваги. Чому ж тоді Еленд виявляє її мені? Невже це лише, щоб роздратувати батька, як стверджує Сейзед? Тоді чому він видається таким зацікавленим у тому, що я кажу?»
— Лорде Лізе, — промовила Вен. — Ви добре знаєте Еленда Венчера?
Ліз підвів погляд.
— Е-е... я...
— Не зосереджуйтесь так на танці, — порадила Вен. — Мій учитель каже: що менше стараєшся, то природнішими будуть твої рухи.
Юнак зашарівся.
«Пане Всевладарю! — подумала Вен. — Цей хлопчина ще зовсім зелений».
— Е-е... Лорд Венчер... — промовив Ліз. — Я не знаю. Він дуже значна особа. Набагато значніша за мене.
— Не варто лякатися його походження, — відповіла Вен. — Як мені видається, він не з тих, що завдадуть комусь шкоди.
— Не знаю, моя панно, — сказав Ліз. — Венчери — украй впливовий дім.
— Ну, Еленд, схоже, не прагне відповідати цій репутації. Здається, йому подобається ігнорувати людей у своєму товаристві. Він поводиться так з усіма?
Ліз стенув плечима. Тепер, коли вони розмовляли, молодий дворянин танцював вільніше.
— Я не знаю. Ви... схоже, знайомі з ним краще, ніж я, моя панно.
-Я...
Вен замовкла. Їй справді здавалося, ніби вона добре знає Еленда — куди краще, ніж можна сподіватися після двох коротких зустрічей. Але пояснити це як слід Лізові вона не могла.
«А може... Рену ж згадував, що якось зустрічався з Елендом».
— Просто Еленд — друг нашої родини, — мовила дівчина, кружляючи в танці під вітражним склепінням.
— Справді?
— Так, — підтвердила Вен. — Мій дядечко попросив Еленда наглядати за мною на балах. Наразі він поводиться цілком люб’язно. Хоча мені, звісно, хотілося б, щоб він менше уваги приділяв цим своїм книжками, а більше тому, щоб увести мене в світ.
Ліз пожвавився й наче почув себе впевненіше.
— Он воно що. Так, тепер зрозуміло.
— Авжеж, — мовила Вен. — Еленд тут у Лютаделі став мені за старшого брата.
Ліз усміхнувся.
— А вас я запитала про нього, бо сам він неохоче розповідає про себе, — додала Вен.
— Останнім часом усі Венчери поводяться тихо, — мовив Ліз. — Відтоді як кілька місяців тому на їхній замок напали.