Вен насупилася. Хоча текст був сухий, її все одно здивувало, що Пан Всевладар дозволяє такі аналітичні роздуми щодо функціонування його імперії. Дівчина влаштувалася зручніше на стільці, тримаючи книжку перед очима, але більше не читаючи. Вона надто втомилася, намагаючись видобути зі своїх партнерів по танцю якусь корисну інформацію.
На жаль, вищому світові було байдуже до того, змучена Вен чи ні. Хоча вона й намагалася щосили вдати, ніби захоплено читає Елендову книжку, до її столика наблизився черговий чоловік.
Вен зітхнула, готуючись до ще одного танцю, проте враз збагнула, що до неї підійшов не дворянин, а мажордом-террісієць. Як і Сейзед, він був високий і носив балахон з візерунком із накладених одна на одну клинуватих смужок, а крім того, мав на собі купу коштовностей.
— Леді Валетта Рену? — із легким акцентом запитав террісієць.
— Так, — дещо збентежено відказала дівчина.
— Моя пані, леді Шан Еларіель, хоче вас бачити за своїм столом.
«Хоче бачити?» — подумала Вен. Їй уже не подобався тон, і вона не мала жодного бажання зустрічатися з колишньою Елендовою нареченою. Однак дім Еларіелів був одним із наймогутніших Великих домів, і просто відкинути запрошення, мабуть, не випадало.
Слуга терпляче чекав.
— Добре, — мовила Вен, підводячись так граційно, як тільки їй дозволяли втомлені ноги.
Террісієць підвів її до столика, що був недалеко від її власного. За ним сиділо аж п’ятеро жінок, але Вен одразу зрозуміла, котра з них леді Шан. Нею вочевидь була статна жінка з довгим темним волоссям. Вона не брала участі в розмові, але попри це, здавалося, керувала нею. На її руках зблискували браслети блідо-бузкового кольору, що пасував до сукні. Коли Вен підійшла, дворянка скинула на неї зневажливим поглядом.
Її темні очі були проникливі. Вен здалося, що вони пронизують її наскрізь, знімають із неї ошатну сукню й виставляють напоказ колишнє брудне вуличне дівчисько.
— Залиште нас наодинці, дами, — сказала Шан.
Жінки негайно послухалися й, намагаючись зберігати гідність, поквапливо підвелися зі своїх місць.
Леді Еларіель узяла виделку і почала їсти тістечко, акуратно ділячи його на маленькі шматочки. Вен стояла ні в сих ні в тих, а мажордом-террісієць зайняв місце за стільцем Шан.
— Можеш сісти, — сказала дворянка.
«Я почуваюся знову як скаа, — подумала Вен, сідаючи. — Виявляється, аристократи так ставляться й одне до одного».
— Тобі не позаздриш, дитино, — мовила Шан.
— Чому б то? — запитала Вен.
— Звертайся до мене «леді Шан», — не змінюючи тону, відказала дворянка. — Або «ваша світлосте».
Шан очікувально замовкла, далі шматочками відправляючи тістечко до рота. Нарешті Вен сказала:
— Чому б то, ваша світлосте?
— Тому що молодий лорд Венчер вирішив використати тебе у своїй грі. А це значить, що тебе можу використати і я.
Вен насупилася. «Не виходь із ролі. Пам’ятай: ти Валетта, яку легко залякати».
— А хіба не краще, якщо мене взагалі ніхто не буде використовувати, ваша світлосте? — обережно запитала вона.
— Не мели дурниць, — відрізала Шан. — Навіть така неосвічена простачка, як ти, має розуміти потребу бути корисною тим, хто стоїть вище за тебе.
Вона промовила все це, зокрема й образу, спокійним і рівним тоном, наче не мала жодного сумніву, що Вен погодиться із кожним словом.
Дівчина сиділа спантеличена. Досі жоден дворянин або дворянка з нею так не поводилися. Щоправда, досі єдиним представником Великих домів, із яким вона розмовляла, був Еленд.
— З твого порожнього виразу обличчя я роблю висновок, що ти згодна зі своїм місцем, — сказала Шан. — Поводься добре, дитино, і, можливо, я дозволю тоді долучитися до мого наближеного кола. Ти б могла багато чого навчитися від справжніх дворянок тут у Лютаделі.
— Наприклад? — запитала Вен, стараючись, щоб голос не прозвучав різко.
— Подивися на себе, дитино. Волосся таке, наче ти перехворіла якоюсь тяжкою недугою, а сукня висить на тобі мішком — така ти худа. Бути дворянкою в Лютаделі вимагає... досконалості, а не оцього, — промовивши останнє слово, вона зневажливо махнула рукою в бік Вен.
Дівчина почервоніла. У принизливому поводженні цієї жінки крилася якась дивна сила. Раптом Вен вражено збагнула, що цим леді Еларіель скидається на деяких злодійських ватажків — зокрема на Кеймона, — які могли вдарити людину, цілком певні, що їм не будуть опиратися. Усі знали, що чинити опір такому ватажкові марно — буде тільки гірше.
— Чого ви хочете від мене? — запитала Вен.