Келсьє заплющив очі й тихо видихнув. Схоже, урешті-решт усі вони потраплять у лабети Сталевого Міністерства. Іноді Келсьє здавалося, що для імлистих скаа головне завдання не вижити, а вибрати правильний час для смерті.
— Отже, ми лишилися без димника, — урешті промовив він, розплющивши очі. — Маєш якісь пропозиції?
— Червонопикий, — відказав Доксон.
Келсьє похитав головою.
— Ні. Червонопикий — хороший димник, але недостатньо хороша людина.
Доксон усміхнувся.
— Недостатньо хороша людина, щоб приєднатися до злодійської ватаги?.. Келе, я скучив за роботою з тобою. Гаразд, хто тоді?
Келсьє на хвилю замислився.
— Кривоніг досі тримає ту свою столярню?
— Наскільки я знаю, так, — поволі відказав Доксон.
— Він відомий як один із найкращих димників у місті.
— Мабуть, — відповів Доксон. — Але хіба він не відомий також тим, що з ним важкувато працювати?
— Не так уже й важко, — заперечив Келсьє. — До нього просто треба звикнути. До того ж мені здається, він... буде схильний погодитися на цю роботу.
— Гаразд, — стенув плечима Доксон. — Я запрошу його. Здається, якийсь його родич — олов’яноокий. Нехай теж прийде?
— Чом би й ні? — погодився Келсьє.
— Добре, — мовив Доксон. — Що ж, окрім них, буде ще тільки Єден. Якщо він не передумав.
— Він прийде, — запевнив Келсьє.
— Сподіваюся на це, — відказав Доксон. — Адже, зрештою, це він нам платитиме.
Келсьє кивнув, а потім насупився.
— Ти не згадав про Марша.
Доксон стенув плечима.
— Я тебе попереджував. Твій брат ніколи не схвалював твоїх методів, а тепер... ну, ти знаєш Марша. Він більше не хоче мати нічого спільного з Єденом і повстанцями, а з такою зграєю злочинців, як ми, — і поготів. Гадаю, нам доведеться знайти когось іншого для шпигування за зобов’язувачами.
— Ні, — відказав Келсьє. — Він це зробить. Я його переконаю.
— Як скажеш.
Запала мовчанка. Обоє, спершись на парапет, споглядали з мурів на присипане попелом місто.
Урешті Доксон зітхнув.
— Це божевілля, еге ж?
Келсьє всміхнувся.
— Приємне відчуття, чи не так?
Доксон кивнув.
— Фантастичне.
— Ця робота не буде схожа на жодну іншу, — мовив Келсьє, дивлячись на північ — у напрямку будівлі-потвори в центрі міста.
Доксон відступив від парапету.
— У нас є кілька годин до зустрічі. Я хочу тобі дещо показати. Гадаю, ми встигнемо... якщо поквапимось.
Келсьє зацікавлено глянув на нього.
— Взагалі-то я мав намір заскочити до свого брата-мораліста, щоб трохи побештати його, але...
— На це варто витратити час, — пообіцяв Доксон.
Вен сиділа в кутку головного приміщення лігва, тримаючись, як зазвичай, у тіні. Що менше вона потрапляла іншим на очі, то менше на неї звертали уваги. Вона не могла дозволити собі витрачати «удачу», щоб відбиватися від домагань чоловіків. Дівчина ледве встигла відновити те, що витратила кілька днів тому під час зустрічі з зобов’язувачем.
За столами зібралася звична юрба: хто грав у кості, хто обговорював дрібні оборудки. Дим із десятка люльок клубочився попід стелею, а на стінах виднілися темні плями від багатьох років обкурювання. Підлога була чорна від залишків попелу. Як і більшість злодійських ватаг, Кеймонова охайністю не відзначалася.
У задній частині кімнати були двері, а за ними — кам’яні гвинтові сходи, що виводили до ґраток фальшивого водостоку в провулку. Цього приміщення, як і багатьох інших лігвищ у Лютаделі, не мало б існувати.
З передньої частини кімнати долинув гучний регіт. Там сидів Кеймон, разом із кількома поплічниками, і проводив пообідній час, як зазвичай, із елем і грубими жартами. Кеймонів столик стояв відразу біля шинквасу, де напої продавали за завищеними цінами — ще один спосіб, яким ватажок визискував тих, хто працював на нього. Лютадельське підпілля швидко переймало науку від дворян.
Вен щосили намагалася лишатися непомітною. Пів року тому вона ніколи б не повірила, що її життя без Ріна стане ще гіршим. Брат хоч і був схильний до вибухів люті, але завдяки йому інші ватажани трималися на відстані від Вен. У ватагах майже не було жінок: зазвичай ті, що жили серед злодіїв, зрештою опинялися в борделі. Рін завжди повторював їй, що дівчина, якщо хоче вижити, має бути міцною — міцнішою навіть за чоловіка.
«Гадаєш, якийсь ватажок захоче морочитися з тобою у своїй команді? — казав він їй. — Навіть я не маю бажання працювати з тобою, а я твій брат».