Шан скинула бровою і відклала виделку, не доївши тістечко. Террісієць забрав тарілку й пішов із нею.
— Ти справді така тупенька чи тільки вдаєш? — запитала дворянка.
Вен мало не заскреготала зубами.
— Чого ваша світлість хоче від мене?
— Я повідомлю тобі згодом... якщо, звісно, лорд Венчер вирішить і далі бавитися з тобою.
Вен уловила ледь помітний спалах ненависті в очах Шан, коли та вимовила Елендове ім’я.
— Наразі ж, — вела далі леді Еларіель, — розкажи мені, про що ви з ним сьогодні розмовляли.
Вен розтулила рота, щоб відповісти. Але... щось було негаразд. Дівчина відчула легесенький доторк — якби не тренування з Бризом, вона його навіть не помітила б.
«Гамівниця? Цікаво».
Леді Еларіель хотіла заспокоїти її. Мабуть, щоб Вен усе розбалакала. Вона почала оповідати про свою розмову з Елендом, оминаючи все, що могло б зацікавити її бесідницю. Проте щось її досі непокоїло... щось у тому, як Шан гралася з її емоціями. Краєм ока Вен помітила, що террісієць повернувся з кухні, однак не пішов одразу до столика своєї господарки, а натомість попрямував у інший бік.
До столика Вен. Слуга зупинився біля нього і став нишпорити в Елендових книжках.
«Хай що йому потрібно, не можна, щоб він це знайшов».
Вен несподівано підвелася. Леді Еларіель нарешті виявила якусь емоцію і здивовано глянула на дівчину.
— Я щойно згадала, що пообіцяла своєму террісійцеві чекати його за столиком, — сказала Вен. — Він хвилюватиметься, якщо не знайде мене там!
— Заради Пана Всевладаря! — пробурмотіла Шан собі під ніс. — Дитино, у цьому немає жодної потреби...
— Перепрошую, ваша світлосте, — перебила Вен. — Мені треба йти.
Це була доволі очевидна відмовка, але нічого кращого їй не спало на думку. Вона зробила реверанс і покинула невдоволену дворянку. Террісієць виявився не в тім’я битий: ледве дівчина ступила кілька кроків, він її помітив і рушив собі далі напрочуд плавною ходою.
Вен повернулася до свого столика й замислилася, чи сильно собі нашкодила, так безцеремонно покинувши леді Шан. А втім, вона була надто стомлена, щоб цим перейматися. Помітивши, що чергова компанія молодиків задивляється на неї, вона поспішно сіла й розгорнула одну з Елендових книжок.
На щастя, цього разу хитрість спрацювала краще. Молоді дворяни зрештою відійшли, лишивши Вен у спокої. Вона відкинулася на спинку стільця й трохи розслабилася, тримаючи розгорнуту книжку перед собою. Було вже пізно, і бальна зала починала помалу порожніти.
«Що ж террісієць шукав у Елендових книжках?» — замислилася дівчина. Відтак узяла чашку й сьорбнула трохи соку.
Вона оглянула стіл, щоб перевірити, чи все на місці, однак Еленд лишив такий безлад, що важко було сказати напевне. Проте в око їй впала невеличка книжечка, що ховалася під іншою. Більшість книжок лежали розгорнуті на певних сторінках, і Вен бачила, як Еленд уважно читав їх. Ця ж була стулена, і він, наскільки пригадувала дівчина, до неї не заглядав. Книжечка лежала тут і раніше — Вен пам’ятала її, адже та була значно тонша за решту. Отже, це не террісієць лишив її тут.
Зацікавившись, дівчина витягнула її з-під більшого тому. Книжка мала чорну шкіряну палітурку, а на корінці був напис «Погодні умови Північної домінії». Вен нахмурилася, повертіла книжку в руках, а тоді розгорнула її. Не було ні титульного аркуша, ні імені автора. З першої ж сторінки починався текст.
«Коли розглядати Останню імперію загалом, щодо одного факту не виникає жодних сумнівів. Як на державу, якою править самопроголошене божество, імперія зазнала надто багато колосальних помилок влади. Більшість із них були успішно приховані, і виявити їх можна лише в металопам’ятях ферухіміків або ж на сторінках заборонених книжок. Проте досить поглянути в недалеке минуле, щоб зауважити такі хиби, як різанина в Деванè, перегляд вчення про Безодню, депортація народу ренатів.
Пан Всевладар не старіє. Це незаперечно. Однак ця книжка має на меті довести, що він у жодному разі не є непомильним. До Вознесіння людство страждало від хаосу й непевності, спричинених нескінченною зміною королів, імператорів та інших монархів. Здавалося б тепер, маючи одного безсмертного імператора, суспільство нарешті має можливість досягти стабільності й освіченості. Але саме дивовижний брак обох цих характеристик в Останній імперії є найбільшою помилкою Пана Всевладаря».
Вен ошелешено втупилася в сторінку. Деяких слів вона не розуміла, але думку автора їй вдалося схопити. Він стверджує...
Дівчина рвучко стулила книжку і квапливо поклала її туди, де вона лежала. Що було б, якби зобов’язувачі виявили у Еленда таке? Вен роззирнулася довкола. Вони, певна річ, були тут. Як і на попередньому балі, їхні сірі балахони й татуйовані обличчя раз по раз миготіли серед юрби. Багато зобов’язувачів сиділи за столиками разом із дворянами. Як приятелі? Чи як шпигуни Пана Всевладаря? Здавалося, ніхто не почувався вільно, коли поруч був зобов’язувач.