Сейзед примружився крізь окуляри.
— Овва!.. Один із них — це лорд Жастес Лекаль. Другий — із дому Гастінгів, але я не знаю його власного імені.
— Чому ти так здивувався?
— Лекалі й Гастінги — політичні суперники Венчерів, панно. Дворяни часто зустрічаються після балів, щоб укласти союзи... — террісієць обернувся до неї. — Гадаю, панові Келсьє цікаво буде почути про це. Нам уже час іти.
— Цілком згодна, — мовила дівчина, підводячись. — А мої втомлені ноги — тим паче. Ходімо.
Сейзед кивнув, і вони рушили до виходу.
— Де ти був так довго? — запитала Вен, поки вони чекали на шаль.
— Я повертався кілька разів, панно, — відказав Сейзед. — Але ви повсякчас танцювали. Тож я вирішив, що, замість стояти біля порожнього столика, корисніше буде поспілкуватися зі слугами.
Вен кивнула, забрала шаль, вийшла через парадні двері й рушила застеленими килимом сходами вниз. Сейзед ішов позаду. Вона квапилася, щоб якнайшвидше дістатися до маєтку Рену й повідомити Келсьє імена всіх своїх кавалерів, перш ніж забуде їх. Зійшовши зі сходів, вона зупинилася, чекаючи на карету, і помітила щось дивне. Поблизу в імлі щось діялося, відбувалася якась колотнеча. Вен ступила вперед, але Сейзед зупинив її, поклавши руку на плече. Шляхетна леді не піде сама в імлу.
Вона вже потяглася, щоб підпалити мідь і олово, але зачекала: шум, схоже, наближався до неї. Загадка прояснилася, коли з імли вийшов вартовий, що тягнув за собою невеличку постать, яка виривалася з його рук. Це був хлопчик-скаа, у брудному одязі, із замурзаним сажею обличчям. Солдат старанно оминув Вен, вибачливо кивнувши до неї, і підійшов до капітана сторожі. Дівчина підпалила олово, щоб почути їхню розмову.
— Кухарчук, — тихо сказав солдат. — Канючив милостиню, коли карета одного з гостей чекала перед брамою, поки їй відчинять.
Капітан лише мовчки кивнув. Солдат потягнув свого бранця назад в імлу, у напрямку до дальнього подвір’я. Хлопчик пручався, і солдат роздратовано бурчав, міцно тримаючи його. Вен спостерігала за ними, відчуваючи Сейзедову руку на плечі, що немовби стримувала її. Звісно, вона нічим не могла допомогти хлопчикові. Не слід було йому...
В імлі, за межами поля зору звичайних людей, солдат дістав кинджал і перетяв хлопчині горло. Вен нажахано здригнулася. Звуки боротьби помалу вщухли. Солдат відпустив тіло, потім схопив його за ногу й поволік кудись далі.
Вен стояла наче громом ударена. Під’їхала карета.
— Панно, — поквапив її Сейзед, але вона не рушила з місця.
«Вони вбили його, — думала дівчина. — Просто тут, за кілька кроків від місця, де дворяни чекають на свої екіпажі. Так, наче смерть для них нічого не означала. Зарізали ще одного скаа, та й по всьому. Як якусь худобу».
Навіть гірше, ніж худобу. Ніхто не різатиме свиней на замковому подвір’ї. Схоже, вартовому просто набридло борсання хлопчика, і він убив його тут, не захотівши чекати більш підхожого місця. Дворяни, які стояли поруч, якщо й помітили це, то не звернули уваги і спокійно далі розмовляли між собою. Ба більше, тепер, коли крики стихли, вони, здавалося, стали балакучішими.
— Панно, — повторив Сейзед, легенько штовхаючи її вперед.
Вона дозволила завести себе в карету, але думками була далеко. Контраст видавався їй незбагненним. Поштиве дворянство, яке танцює в залі, залитій іскристим світлом і виповненій розкішними сукнями. І смерть на подвір’ї. Невже їм байдуже? Чи вони навіть не знають?
«Це Остання імперія, Вен, — сказала вона собі, коли карета рушила. — Не забувай про попіл лише тому, що побачила кілька клаптиків шовку. Якби ці люди дізналися, що ти скаа, тебе зарізали б за їхнім наказом так само легко, як те бідолашне хлопченя».
Ця витверезлива думка супроводжувала її протягом усієї дороги до Фелліса.
19
Ми зустрілися з Квааном випадково — хоча він, мабуть, сказав би, що нас «звело провидіння».
Відтоді я познайомився з багатьма террісійськими мислителями. Усі вони — люди велемудрі й розважливі. Люди, значущість яких помітна неозброєним оком.
Але не Кваан. У певному розумінні він так само не схожий на пророка, як я — на героя. Він ніколи не мав вигляду поважного мудреця, не був він і вченим-теологом. Під час нашої першої зустрічі у великій Хленнійській бібліотеці він провадив одне зі своїх дивацьких досліджень — здається, намагався визначити, чи здатні дерева мислити.
Я б посміявся над тим, що це саме він урешті відкрив Великого Героя з Террісійського пророцтва, якби все обернулося трохи інакше.