«Найпевніше, вони нічого навіть не помічають. Розумні люди лягають спати, коли приходить імла». Він опустився на гостроверхий дах, дістав зі схованки кишеньковий годинник, щоб дізнатись час, а тоді заховав назад, адже той був металевий. Багато з-імли-народжених дворян демонстративно носили металеві речі — це була безглузда бравада. Така мода пішла від самого Пана Всевладаря. Келсьє, однак, без крайньої потреби ніколи не брав із собою нічого металевого: ні годинника, ні каблучки, ні браслета.
Він знову злинув у повітря, прямуючи до Сажових нетрів — бідняцького кварталу на північній околиці міста. Лютадель був величезним містом, що розкинулося вусібіч. Кожні кілька десятиліть до нього додавалися нові райони, а тоді потом і працею скаа міські мури переносилися далі. Із настанням ери каналоплавання будівельне каміння стало легко перевозити й воно зробилося відносно дешевим.
«Цікаво, чому він узагалі переймається мурами? — думав Келсьє, рухаючись дахами паралельно масивній споруді. — Хто на нього нападе? Пан Всевладар контролює все. Навіть західні острови перестали опиратися».
Справжньої війни в Останній імперії не було вже кілька століть. Так звані «повстання» по суті були наскоками, що їх уряди-годи вчиняли кілька тисяч людей, які ховалися по горах і печерах. Навіть Єденове повстання не спиралося на силу — вони покладалися на те, що хаос міжусобної війни й стратегічна хитрість, яка виманить лютадельський гарнізон, дадуть їм змогу вступити в місто. Але якщо кампанія затягнеться, Келсьє та інші зазнають поразки. За потреби Пан Всевладар і Сталеве Міністерство могли виставити до бою буквально мільйони солдатів.
А втім, у нього був запасний план. Келсьє не говорив про нього, він ледве наважувався про нього думати. Навряд чи він матиме нагоду втілити його в життя. Але якщо нагода все ж трапиться...
Келсьє опустився на землю перед Сажовими нетрями, щільно загорнувся в марево-плащ і впевненою ходою рушив вулицею. Потрібний йому інформатор сидів перед дверима зачиненої крамниці й попихкував люлькою. Келсьє здивовано звів брови: тютюн був розкішшю. Цей Гойд — або дуже марнотратний, або дуже успішний (як, власне, і стверджував Доксон).
Худорлявий голомозий чоловічок спокійно відклав люльку й підвівся на ноги. Щоправда, набагато вищим від цього не став. Він низько вклонився в імлистій темряві.
— Вітаю, мій пане.
Келсьє спинився перед ним, старанно ховаючи руки під імлистим плащем. Йому не хотілося, щоб вуличний інформатор раптом збагнув, що невідомий дворянин, із яким він зустрічається, має на руках гатсінські шрами.
— Мені тебе неабияк хвалили, — сказав Келсьє, наслідуючи гордовитий дворянський тон.
— Я один з найкращих, мій пане.
«Той, хто прожив так довго, як ти, справді має бути спритним», — подумав Келсьє. Дворянам не надто подобалося, що хтось знав їхні таємниці, тому зазвичай інформатори недовго затримувалися на цьому світі.
— Мені треба дещо знати, — мовив Келсьє. — Але спершу поклянись, що нікому не розповіси про нашу зустріч.
— Звісно, мій пане, — відказав Гойд. Він, найпевніше, порушить свою обіцянку ще до сходу сонця — це була друга причина, чому інформатори довго не жили. — Але мене турбує питання оплати...
— Ти отримаєш свої гроші, скаа, — різко кинув Келсьє.
— Авжеж, авжеж, мій пане, — швидко закивав головою Гойд. — Вам потрібна інформація про дім Рену, чи не так?
— Так. Що про нього відомо? Які доми — його союзники? Мені треба знати.
— Відомо про нього небагато, мій пане, — відказав Гойд. — Лорд Рену нещодавно перебрався до цих країв і провадить свої справи обережно. Поки що в нього немає ні друзів, ні ворогів. Він закуповує велику кількість зброї та обладунків — мабуть, укладає контракти з різними домами й торговцями, щоб здобути їхню прихильність. Мудра тактика. Нехай у нього й буде забагато товару, але ж друзів забагато не буває, еге ж?
Келсьє пирхнув.
— І за це я маю тобі платити?
— У нього буде надлишок товару, мій пане, — поспішно сказав Гойд. — Ви могли б мати непоганий зиск, знаючи, що Рену торгує собі на збиток.
— Я не якийсь гендляр, скаа, — вдавано обурився Келсьє. — Мені байдуже на зиск і торгівлю!
«Нехай поміркує над цим. Тепер він вирішить, що я з котрогось Великого дому... Хоча якщо він не запідозрив це ще раніше через марево-плащ, то не заслуговує на свою репутацію».
— Авжеж, авжеж, мій пане, — поквапився Гойд. — Звісно, є ще дещо...