Звісна річ, такої угоди не існувало.
— Найпевніше, так і було, мій пане.
— Гаразд, скаа, — мовив Келсьє. — Ти заслужив свою плату. Можливо, я ще якось навідаюся до тебе.
— Дякую вам, мій пане, — відказав Гойд, низько вклоняючись.
Келсьє кинув монету і злинув у повітря. Ставши на даху, він краєм ока помітив, як інформатор поквапився підняти монету з землі. «Слабкий зір» нітрохи не завадив йому знайти її. Ватажок усміхнувся й рушив далі. Гойд ані словом не згадав про те, що Келсьє спізнився, але наступна особа, з якою він мав зустрітися, такою вибачливою вже не буде.
Він прямував у східному напрямку, до майдану Альстрома. На льоту він зірвав з себе марево-плащ, скинув жилетку й лишився в подертій сорочці, що була під сподом. Приземлившись у провулку, Келсьє покинув плащ та жилет і набрав із кутка пригорщу попелу. Відтак ретельно втер ламкі чорні пластівці в руки, щоб приховати шрами, а тоді вимазав обличчя й фальшиву бороду.
Чоловік, що за кілька секунд вийшов, шкандибаючи, із провулка, нічим не скидався на того дворянина, з яким зустрічався Гойд. Недавно охайна борода тепер кошлатилася ковтунами нечесаного волосся. Кілька жмутків було старанно видерто, і це надавало їй пелехатого, нездорового вигляду. Келсьє кульгав, удаючи, буцімто має криву ногу. Побачивши на майдані біля тихого фонтана темну постать, він озвав її.
— Мій пане? — гукнув Келсьє хрипким голосом. — Мій пане, це ви?
Лорд Страфф Венчер, голова дому Венчерів, мав надміру деспотичну вдачу, навіть як на дворянина. Обабіч нього стояли два охоронці. Лорда, схоже, анітрохи не турбувала імла: усім було відомо, що він олов’яноокий. Венчер твердою ходою ступив назустріч Келсьє, постукуючи дуельним ціпком по бруківці.
— Ти спізнився, скаа! — гиркнув він.
— Мій пане, я... я... я чекав у провулку, мій пане, як ми домовлялися!
— Ми ні про що таке не домовлялися!
— Пробачте, мій пане, — пробурмотів Келсьє, кланяючись і мало не падаючи через свою «криву» ногу. — Пробачте мені, пробачте. Я просто був у провулку. Я не мав наміру змушувати вас чекати.
— Хіба ти нас не бачив, чоловіче?
— Пробачте мені, мій пане, — знову повторив Келсьє. — Мій зір... він геть поганий. Я ледве бачу власні пальці, коли тримаю їх перед очима.
«Дякую за підказку, Гойде».
Венчер пирхнув, передав ціпка охоронцеві, а тоді відважив Келсьє доброго ляпаса.
Той упав, тримаючись за обличчя.
— Пробачте, мій пане, — промимрив він знову.
— Наступного разу, коли ти змусиш мене чекати, дістанеш ціпком, — різко кинув Венчер.
«А я буду знати, до кого навідатися наступного разу, коли мені потрібно буде підкинути труп на чийсь газон», — подумав Келсьє, зводячись на ноги.
— А тепер до справи, — мовив Венчер. — Що то за важлива новина, яку ти хотів мені розповісти?
— Вона стосується дому Ерікеллів, мій пане, — відказав Келсьє. — Я знаю, що ваша світлість мала з ними справи.
— І?
— Мій пане, Ерікелли вас добряче ошукують. Вони продають мечі й ціпки дому Текіелів за половину тої ціни, яку платите ви!
— Докази?
— Вам досить лише глянути на нове озброєння Текіелів, мій пане, — відповів Келсьє. — Я кажу щиру правду. У мене є лише моя репутація! Якщо я позбудусь її, то позбудусь і життя.
Він не брехав. Принаймні частково. Не було сенсу поширювати інформацію, яку Венчер легко підтвердив би або спростував. Дещо з того, що він казав, було правдою — Ерікелли давали невеличку знижку Текіелям. Але Келсьє, певна річ, її перебільшив. Якщо він розіграє карту як слід, то, можливо, йому вдасться вбити клин між Ерікеллами й Венчерами і водночас змусити Венчера заздрити Текіелям. А якщо Венчер звернеться по зброю до Рену замість Ерікеллів... що ж, це буде додаткова вигода.
Страфф Венчер пирхнув. Його дім був могутній, неймовірно могутній, і багатство його не спиралося на прибутки від якоїсь конкретної справи чи галузі. Такого становища в Останній імперії було вкрай важко досягнути, зважаючи на податки Пана Всевладаря й ціну на атій. Через це Венчер був важливий для Келсьє і міг стати потужним знаряддям. Якщо вдасться згодувати цьому чоловікові потрібну суміш правди й вигадки...
— Це мені ні до чого, — несподівано заявив лорд. — Погляньмо, чи ти знаєш щось справді корисне, інформаторе. Розкажи мені про Вцілілого в Гатсіні.
Келсьє заціпенів.
— Перепрошую, мій пане?
— Ти хочеш, щоб тобі заплатили, чи ні? — запитав Венчер. — Якщо хочеш, розкажи мені про Вцілілого. Ходять чутки, що він повернувся до Лютаделя.
— То лише чутки, мій пане, — поквапився відповісти Келсьє. — Я ніколи не бачив цього Вцілілого, але сумніваюся, що він у Лютаделі, — якщо він узагалі живий.