— Я чув, що він підбурює скаа на повстання.
— Завжди є дурні, які закликають скаа до повстання, мій пане, — відказав Келсьє. — І завжди є ті, хто захоче використати ім’я Вцілілого, але я не вірю, що хтось може вижити в Проваллях. Якщо бажаєте, я можу спробувати дізнатися щось іще, але, боюся, ви будете розчаровані. Уцілілий — мертвий, Пан Всевладар... він не допускає таких недоглядів.
— Це правда, — замислено погодився Венчер. — Але скаа, схоже, вірять чуткам про такий собі Одинадцятий метал. Ти чув про нього, інформаторе?
— Е-е... так, чув, — відказав Келсьє, намагаючись приховати свій подив. — Це лише легенда, мій пане.
— Ось тільки я про неї раніше нічого не знав, — мовив Венчер. — А я дуже уважно стежу за такими речами. Тому це не легенда. Хтось вельми кмітливий маніпулює скаа.
— Це... цікавий висновок, мій пане, — пробурмотів Келсьє.
— Авжеж, — відказав Венчер. — Якщо припустити, що Вцілілий справді помер у Проваллях і хтось зумів добути його труп... його кістки... Є спосіб відтворити точну подобу людини. Ти розумієш, про що я кажу?
— Розумію, мій пане, — відповів Келсьє.
— Дізнайся про це, — сказав Венчер. — Мені байдуже на твої плітки — принеси мені інформацію про того чоловіка — чи хто він там, — який очолює скаа. Тоді отримаєш свою плату.
Венчер різко обернувся, махнув своїм людям і пішов у темряву, лишивши Келсьє в задумі.
По недовгім часі ватажок уже був у маєтку Рену: стрибошлях між Феллісом і Лютаделем давав змогу швидко долати відстань між містами. Металеві бруски вбив у землю не він: хто це зробив, Келсьє не знав. Часто він замислювався, що було б, якби, мандруючи стрибошляхом, він зустрівся б із іншим з-імли-народженим, що рухався б у протилежному напрямку.
«Найпевніше, ми вдали б, що не помітили один одного, — подумав Келсьє, приземляючись на подвір’я маєтку. — Це нам чудово вдається».
Він знову мав на собі марево-плащ, який злегка маяв на вітрі. Ватажок поглянув крізь імлу на освітлений ліхтарями будинок. Порожня карета свідчила про те, що Вен і Сейзед уже повернулися з замку Еларіелів. Вони чекали у вітальні, стиха балакаючи про щось із Рену.
— А в тебе якийсь інший вигляд, — зауважила Вен, коли Келсьє зайшов до кімнати.
Вона досі мала на собі гарну червону сукню, хоча сиділа геть не по-дворянськи — підібгавши ноги під себе.
Келсьє всміхнувся сам до себе. «Ще кілька тижнів тому вона скинула б сукню, щойно повернувшись. Ми таки перетворимо її на леді». Він усівся і смикнув себе за вимазану попелом штучну бороду.
— Ти про це? Просто я чув, що невдовзі знову всі носитимуть бороди. Ось і намагаюся відповідати останній моді.
Вен пирхнула.
— Жебрацькій моді хіба що.
— Як минув вечір, Келсьє? — запитав лорд Рену.
Ватажок стенув плечима.
— Як зазвичай. На щастя, дім Рену, як видається, лишається поза підозрами. Утім, декого з дворян занепокоїла моя особа.
— Твоя особа? — перепитав Рену.
Ватажок кивнув. Слуга приніс йому вологий теплий рушник, щоб витерти обличчя й руки. Келсьє не був певен, про що саме турбувалася прислуга — про його комфорт чи про чисті м’які меблі, які він міг забруднити. Він обтер руки, на яких показалися бліді повздовжні шрами і став здирати бороду.
— Схоже, поголос про Одинадцятий метал дійшов до широкого загалу, — сказав він. — Деякі дворяни дізналися про ці чутки, і найкмітливіші починають хвилюватися.
— Як це вплине на нас? — запитав Рену.
Келсьє знизав плечима.
— Почнемо поширювати суперечливі плітки, щоб дворяни більше переймалися одне одним, а не мною. Одначе кумедно: лорд Венчер захотів, щоб я добув йому інформацію про себе самого. Усі ці перевтілення неабияк заплутують — навіть не уявляю, як ти даєш собі раду, Рену.
— Це те, чим я є, — просто відповів кандра.
Келсьє знову знизав плечима й обернувся до Вен і Сейзеда.
— А як минув ваш вечір?
— Жахливо, — похмуро буркнула дівчина.
— Панна Вен дещо розчарована, — мовив Сейзед. — Річ у тім, що дорогою до Фелліса вона розповіла мені те, що їй вдалося довідатися під час танців.
Келсьє гмикнув.
— Нічого цікавого?
— Сейзед уже все це знав! — вибухнула Вен. — Я кілька годин вертілася і щебетала до тих дворянчиків — і все намарно!
— Аж ніяк не намарно, Вен, — заперечив Келсьє, віддираючи останній жмут фальшивої бороди. — Ти зав’язала знайомства, показала себе й потренувалася щебетати. Що ж до інформації — ніхто поки що не розповідатиме тобі нічого важливого. Нехай лишень мине трохи часу.