— Трохи — це скільки?
— Тепер, коли почуваєшся краще, ти зможеш відвідувати бали регулярно. За кілька місяців ти вже маєш стати своєю серед придворного дворянства. Тоді й можна буде починати збирати потрібну нам інформацію.
Вен, зітхнувши, кивнула. Однак потреба регулярно відвідувати бали, схоже, вже не лякала дівчину так, як раніше.
Сейзед кахикнув.
— Пане Келсьє, гадаю, я мушу розповісти ще про дещо. За нашим столиком протягом майже всього вечора сидів лорд Еленд Венчер, хоча панні Вен вдалося зробити так, щоб його увага не відлякувала інших кавалерів.
— Ага, — мовив Келсьє, — так я і думав. Що ти сказала їм, Вен? Що Рену та Венчер — друзі?
Дівчина злегка поблідла.
— Звідки ти знаєш?
— Я володію таємничою силою, — недбало змахнувши рукою, відказав Келсьє. — Хай там як, тепер усі думають, що дім Рену й дім Венчерів мають якісь спільні оборудки. Імовірно, гадають, що Венчер скуповує зброю.
Вен насупилася.
— Я не хотіла, щоб це зайшло так далеко.
Келсьє кивнув, стираючи клей з підборіддя.
— Так влаштований вищий світ, Вен. Усе дуже швидко може вийти з-під контролю. Утім, нічого страшного не сталося — хоча це означає, що тобі, Рену, доведеться вкрай обережно провадити справи з домом Венчерів. Подивимося, як там відреагують на слова Вен.
— Згоден, — сказав лорд Рену.
Келсьє позіхнув.
— Ну, якщо більше нічого важливого... Удавати дворянина й жебрака протягом одного вечора — страшенно виснажлива робота...
— Є ще дещо, пане Келсьє, — озвався Сейзед. — Наприкінці вечора панна Вен бачила, як лорд Еленд Венчер пішов з балу в супроводі молодих дворян із домів Лекалів і Гастінгів.
Келсьє насупився.
— Неочікуване товариство.
— Я теж так подумав, — мовив Сейзед.
— Може, він просто намагається подратувати свого батька, — припустив Келсьє. — Привселюдно братаючись із ворогами...
— Можливо, — відказав террісієць. — Але ці троє видавалися добрими друзями.
Келсьє кивнув, підводячись.
— Розберись у цьому, Сейзе. Є ймовірність, що лорд Венчер та його син дурять усім нам голови.
— Добре, пане Келсьє, — сказав Сейзед.
Ватажок потягнувся й, передавши марево-плащ слузі, вийшов із вітальні. Піднімаючись східними сходами, він почув позаду квапливі кроки. Обернувшись, Келсьє побачив Вен, що бігла сходами за ним, підібравши поділ блискучої червоної сукні.
— Келсьє, — тихо промовила вона. — Я маю тобі ще дещо розказати.
«І не хочеш, щоб це почув Сейзед?» — здивовано звівши брови, подумав він, а вголос сказав:
— Ходімо до мене.
Вен піднялася разом із ним сходами й зайшла до його кімнати.
— У чому річ? — запитав Келсьє, коли вона зачинила за собою двері.
— Лорд Еленд, — відказала дівчина, опустивши очі й трохи ніяковіючи. — Сейзеду він не подобається, тож я не хотіла розповідати про це перед іншими. Але сьогодні ввечері я виявила дещо дивне.
— Що саме? — зацікавився Келсьє, спираючись спиною на комод.
— Еленд приніс із собою цілий стос книжок, — почала Вен.
«Називає його на ім’я, — невдоволено подумав Келсьє. — Схоже, вона закохується в цього хлопчину».
— Усім відомо, що він багато читає, — розповідала далі Вен, — але деякі з цих книжок... коли він відійшов, я переглянула кілька.
«Молодчинка! Вулиця лишила тобі принаймні кілька корисних звичок».
— Одна з них привернула мою увагу, — провадила вона. — Назва — начебто щось про погоду, але всередині мовилося про Останню імперію та її вади.
— Он як? І що саме там було написано?
Вен стенула плечима.
— Щось про те, що оскільки Пан Всевладар безсмертний, то його імперія мала б бути більш розвинутою і мирною.
Келсьє всміхнувся.
— Це «Книжка несправджених надій» — кожен хранитель може переказати її тобі від початку до кінця. Я гадав, що друкованих примірників уже ніде не лишилося. Її автор, Делюз Кувр, написав іще кілька книжок, які були навіть критичніші за цю. Хоча він і не гудив алломантії, але зобов’язувачі зробили для нього виняток і підвісили його на гаку.
— Хай там як, — мовила Вен, — Еленд має примірник. І саме цю книжку, схоже, прагнула знайти одна дворянка. Я бачила, як її слуга нишпорив у Елендових книжках.
— Що за дворянка?
— Шан Еларіель.
Келсьє кивнув.
— Колишня наречена. Найпевніше, вона шукає щось, чим могла б шантажувати молодого Венчера.
— Здається, вона алломантка.
Келсьє неуважно кивнув, розмірковуючи про почуте.
— Так, леді Еларіель — гамівниця. Мабуть, вона недарма порпається в його книжках — якщо спадкоємець дому Венчерів читає «Несправджені надії», та ще й необачно носить примірник із собою...