— Це небезпечно? — перебила його Вен.
Келсьє стенув плечима.
— Не надто. Книжка стара і не закликає до повстання, тож Венчера може пронести.
Вен насупилася.
— Там є доволі критичні слова про Пана Всевладаря. Невже він дозволяє дворянам читати таке?
— Насправді не дозволяє, — відказав Келсьє. — Але іноді заплющує очі, коли вони це роблять. Заборонити книжку не так просто, Вен. Що більше смороду Міністерство розводить довкола твору, то більше людей прагнуть його прочитати. «Несправджені надії» — нудна книжка, і, не заборонивши її, Міністерство прирекло її на забуття.
Вен поволі кивнула.
— Крім того, — додав Келсьє, — Пан Всевладар значно поблажливіший до дворян, ніж до скаа. Він дивиться на них як на дітей своїх давно померлих друзів і союзників, що начебто допомогли йому подолати Безодню. Час від часу він пробачає їм такі провини, як-от читання дражливих книжок чи вбивство родичів.
— То... через цю книжку не варто хвилюватися? — запитала Вен.
Келсьє знову стенув плечима.
— Так теж не можна сказати. Якщо молодий Венчер має «Несправджені надії», то в нього, либонь, знайдуться й інші — суворо заборонені — книжки. А якщо зобов’язувачі дістануть докази, вони передадуть юного Еленда інквізиторам, байдуже дворянин він чи ні. Питання в тому, як нам це влаштувати. Якщо спадкоємця дому Венчерів стратять, це вочевидь посилить колотнечу між дворянськими домами в Лютаделі.
Вен помітно зблідла.
«Так, — подумки зітхнув Келсьє, — вона таки закохалася. Я мав це передбачити. Послати юну й вродливу дівчину у дворянське середовище? Котрийсь зі стерв’ятників рано чи пізно мав її ухопити».
— Я розповіла це тобі не для того, щоб ми посприяли його смерті, Келсьє! — вигукнула Вен. — Я подумала, можливо... ну... він же читає заборонені книжки і видається непоганою людиною. Може, ми могли б залучити його на наш бік абощо...
«Ох, дитино, — подумав Келсьє. — Сподіваюся, тобі не надто болітиме, коли ти йому набриднеш. Ти мала би бути мудріша».
— На це не сподівайся, — сказав він уголос. — Те, що лорд Еленд читає заборонені книжки, не робить його нашим прихильником. Таких дворян, як він, ніколи не бракувало — це юні мислителі та мрійники, які гадають, ніби їхні ідеї нові. Вони полюбляють за келихом вина з товаришами нарікати на Пана Всевладаря, але в душі вони все одно дворяни й ніколи не погодяться на зміну заведеного ладу.
— Але ж...
— Ні, Вен, — урвав її Келсьє. — Повір мені. Елендові Венчеру байдуже на нас і на скаа. Він виступає проти системи, бо це модно й захопливо.
— Він розмовляв зі мною про скаа, — не вгавала Вен. — Запитував, чи вони розумні й поводяться як звичайні люди.
— То чим були спричинені його запитання — співчуттям чи простою цікавістю?
Вона завагалася, не знаючи, що відповісти.
— Ось бачиш, — мовив Келсьє. — Вен, цей чоловік нам не союзник. Власне кажучи, я начебто пригадую, що казав тобі триматися якнайдалі від нього. Коли ти проводиш час у товаристві Еленда Венчера, ти наражаєш нашу роботу — і твоїх товаришів-ватажан — на небезпеку. Розумієш?
Вен кивнула, опустивши очі.
Келсьє зітхнув. «І чому це мені видається, що триматися якнайдалі від нього — це останнє, що вона має на думці? А бодай йому! У мене просто немає часу розбиратися з цим тепер».
— Іди спати, — сказав він. — Ми поговоримо про це пізніше.
20
Це не тінь.
Темне щось, що переслідує мене, щось, що його лише я бачу, — це не тінь. Воно чорне й прозірчасте, але не має чітких обрисів, як у тіні. Воно безтілесне — летке й позбавлене форми. Немовби створене з темного диму.
Або з імли.
Дорога між Лютаделем і Феллісом починала неабияк набридати Вен. Протягом останніх кількох тижнів їй довелося щонайменше разів десять проїхатися тим самим маршрутом, спостерігаючи ті самі брунатні пагорби, хирляві деревця й зарості низького чагарнику. Вен здавалося, що вона вже знає кожнісінький горбик, на якому підстрибувала карета.
Вона відвідувала численні бали — але це був лише початок. Не менш популярними були обіди, чаювання та інші форми щоденних розваг. Часто Вен доводилося їздити між містами двічі або й тричі на день. Молоді дворянки, очевидно, не мали іншої роботи, крім як проводити по шість годин в кареті щодня.
Вен зітхнула. Неподалік гурт скаа вздовж каналу тягнув до Лютаделя баржу. Життя могло бути куди гіршим.