Карета проїхала крізь браму, і Вен збентежилася ще більше. На землі лежали ящики й мішки, брудні від недавнього попелопаду. Робітники сновигали, вантажачи їх на вози. Карета зупинилася перед будинком, і Вен не стала чекати, поки Сейзед відчинить дверцята. Підібравши сукню, вона вискочила сама й кинулася до Келсьє і Рену, які спостерігали за роботою.
— Ви що, відправляєте зброю і припаси до печер звідси? — підбігши до чоловіків, стишеним голосом запитала вона.
— Спершу зроби реверанс, дитино, — відказав лорд Рену. — Не виходь із ролі, поки тебе бачать сторонні.
Дівчина, стримавши роздратування, послухалася.
— Звісно, що звідси, Вен, — мовив Келсьє. — Рену повинен робити бодай щось зі зброєю та харчами, які він скуповує. Виникнуть підозри, якщо люди не побачать, що він їх кудись відправляє.
Рену ствердно кивнув.
— Ми відправляємо їх каналовими баржами буцімто до моєї плантації на Заході. Однак дорогою баржі зупиняться, щоб вивантажити припаси — і значну частину людей — біля печер повстанців, а потім із меншою командою про людське око рушать далі.
— Наші солдати навіть не знають, що Рену свідомо бере участь у плані, — усміхаючись, додав Келсьє. — Вони гадають, що я його обшахровую. Це ще й чудова нагода оглянути армію. Ми проведемо близько тижня в печерах, а тоді повернемося до Лютаделя котроюсь із барж Рену, що прямуватиме на схід.
— Ми? — перепитала Вен, зненацька уявивши, як тижнями сидить на баржі й спостерігає день у день одноманітні краєвиди. Це буде значно гірше, ніж їздити туди-назад між Лютаделем і Феллісом.
Келсьє звів брови.
— Ти наче занепокоїлася. Схоже, комусь починають подобатися бали і звані вечори.
Вен зашарілася.
— Я просто подумала, що мені слід лишитися тут. Я стільки пропустила через хворобу...
Ватажок, хихотнувши, заспокійливо здійняв руку.
— Ти зостаєшся. Їдемо ми з Єденом. Мені треба подивитися на армію, а Єден лишиться наглядати за нею, щоб Гем міг повернутися до Лютаделя. Ми також прихопимо з собою мого брата, щоб висадити у Венніасі, де він приєднається до міністерських послушників. Добре, що ти повернулася, — я хочу, щоб ти побалакала з ним трохи, перш ніж ми вирушимо.
— З Маршем? — здивувалася Вен.
Келсьє кивнув.
— Він імлистий шукач. Бронза — чи не найменш корисний метал, особливо для повноцінного з-імли-народженого, але Марш стверджує, що може показати тобі кілька штучок. Це, мабуть, остання твоя нагода повчитися від нього.
Вен глянула на валку возів і людей, що метушилися біля них.
— То де ж він?
Келсьє насупився.
— Запізнюється.
«Це в них, либонь, родинне».
— Він скоро буде, дитино, — мовив лорд Рену. — Може, поки підеш щось перекусиш?
«Я й так останнім часом забагато перекушую», — подумала Вен, тамуючи роздратування. Замість піти до будинку, вона взялася гуляти по двору, оглядаючи припаси й робітників, які пакували речі й вантажили їх на вози, щоб доправити на пристань. За подвір’ям добре доглядали, і хоча попіл ще не встигли прибрати, але трава була скошена, і Вен могла не боятися забруднити спідницю й не мусила надто високо її задирати.
Взагалі-то, попіл на диво легко відставав від одягу. Із дорогим милом навіть білі речі можна було відіпрати дочиста. Саме тому дворяни завжди носили нове на вигляд вбрання. Ось така дрібничка, а саме вона відрізняла аристократів від скаа.
«Келсьє має рацію, — подумала Вен. — Мені починає подобатися бути дворянкою». Її непокоїли ті перетворення, що відбувалися з нею через новий триб життя. Колись її проблемами були недоїдання й побої, а тепер — тривала їзда в кареті й знайомі, які запізнюються на зустріч. До чого врешті-решт призведе така зміна?
Вен тихо зітхнула, походжаючи серед припасів. Там були ящики зі зброєю — мечами, бойовими палицями, луками, — але більшу частину становили мішки з провізією. За словами Келсьє, щоб підготувати армію, потрібно було значно більше зерна, ніж сталі.
Обережно, щоб не вимаститися попелом, Вен провела пальцями по ящиках. Вона й раніше знала, що припаси будуть відправляти сьогодні баржею, але не думала, що Келсьє поїде з ними. Мабуть, він вирішив це недавно: навіть новий — відповідальніший — Келсьє лишався імпульсивною людиною. Можливо, це корисна риса для лідера. Він не боявся втілювати нові ідеї, байдуже коли вони в нього виникали.
«Може, мені слід попроситися з ним? — ліниво подумала Вен. — А то я вже занадто увійшла в роль дворянки». Днями вона спіймала себе на тому, що сидить у кареті, випроставши спину, хоча була сама. Вона боялася втратити свої інстинкти: бути Валеттою стало для неї майже так само природно, як бути Вен.