Але вона не могла поїхати. Вона була запрошена на обід із леді Флавін, не кажучи вже про бал у Гастінгів, що мав стати головною світською подією місяця. Якщо Валетта там не з’явиться, їхній справі буде завдано великої шкоди — на те, щоб її виправити, піде не один тиждень. Крім того, був іще Еленд. Він, мабуть, зовсім забуде про неї, якщо Вен знову зникне.
«Він уже забув про тебе, — сказала сама собі дівчина. — На останніх трьох вечорах він із тобою майже не розмовляв. Не втрачай голови, Вен. Це лише звичайне шахрайство — гра, в яку ти вже не раз грала. Ти створюєш собі репутацію, щоб добути інформацію, а не щоб фліртувати й розважатися».
Вона рішуче кивнула у відповідь на свої думки. Поруч кілька скаа вантажили віз. Вен затрималася біля великого стосу ящиків, спостерігаючи за роботою. За словами Доксона, ситуація з вербуванням покращувалася.
«Ми набираємо ходи, — подумала Вен. — Мабуть, чутки ширяться». Це було добре — якщо тільки вони не поширяться занадто далеко.
Якийсь час вона споглядала робітників, відчуваючи щось... дивне. Скаа видавалися неуважними. За хвилю Вен зрозуміла чому. Працюючи, вони шепотілися й раз по раз кидали погляди на Келсьє. Дівчина підійшла трохи ближче, тримаючись біля стосу ящиків, і підпалила олово.
— ...Ні, це він, точно тобі кажу, — шепотів один із робітників. — Я бачив шрами.
— Він високий, — зауважив другий.
— Звісно. А чого ти очікував?
— Він виступав на зборах, коли мене завербували, — додав третій. — Уцілілий в Гатсіні.
У голосі його звучав шанобливий захват.
Чоловіки пішли далі по наступні ящики. Вен схилила голову і стала ходити поміж робітниками, дослухаючись. Не всі говорили про Келсьє, але напрочуд багато. Згадували і про Одинадцятий метал.
«То ось, у чому річ, — подумала дівчина. — Це не повстання набирає ходи, а Келсьє». Про нього говорили стишеним, мало не побожним тоном. Чомусь Вен це не дуже подобалося. Вона не хотіла б чути про себе таке. Одначе Келсьє сприймав це як належне: його харизматична особистість, мабуть, підживлювала ці чутки ще більше.
«Цікаво, чи зможе він відпустити це, коли все закінчиться?» Інші ватажани, вочевидь, не прагнули до лідерства, але Келсьє, схоже, почував себе як риба у воді. Невже він справді дозволить повстанцям перейняти керівництво? Невже будь-хто здатен поступитися такою владою?
Вен насупилася. Келсьє — хороша людина, і з нього, мабуть, вийшов би хороший правитель. Проте якщо він захоче втримати владу, це буде зрадою, порушенням тих обіцянок, які він дав Єденові. Їй не хотілося, щоб Келсьє так вчинив.
— Валетто! — гукнув ватажок.
Вен здригнулася, почуваючись трохи винною. Келсьє вказав на карету, що в’їжджала на територію маєтку. Приїхав Марш. Карета тим часом зупинилася, і дівчина підійшла до Келсьє одночасно з Маршем.
Ватажок усміхнувся й кивнув головою у бік Вен.
— Нам ще треба трохи часу, щоб зібратися, — сказав він братові. — Покажеш цій малій кілька штучок?
Марш обернувся до неї. Як і Келсьє, він був стрункий і білявий, а все ж не такий вродливий. Можливо, йому бракувало усмішки.
Він вказав на передній балкон.
— Чекай на мене там.
Вен хотіла відповісти, але щось у виразі Маршевого обличчя змусило її змовчати. Це нагадало їй ті давні часи — кілька місяців тому, — коли вона не мала права розтуляти рота перед старшими. Лишивши трійцю розмовляти між собою, вона обернулася й попрямувала до будинку.
Вен швидко піднялася сходами й пройшла на балкон. Відтак присунула стілець і всілася перед побіленими дерев’яними поруччями. Балкон уже встигли прибрати від попелу. Унизу Марш іще розмовляв із Келсьє та Рену. Ген за містом, залиті червоним сонячним світлом, виднілися голі пагорби.
«Я лише кілька місяців удаю дворянку, а місцевість, яку не обробляють люди, уже видається мені гіршою». Їй ніколи не спадало на думку назвати краєвид «голим», коли вона подорожувала з Ріном. «А Келсьє каже, що колись уся земля була родючіша, ніж дворянські сади».
Чи він справді гадає повернути це? Хранителі здатні зберігати в пам’яті мови й релігії, але вони не можуть відтворити насіння рослин, які давним-давно зникли. Вони не можуть зупинити попелопади чи прогнати імлу. Невже світ справді так сильно зміниться, коли Остання імперія впаде?
Крім того, хіба Пан Всевладар не має певного права на свій престол? Адже він здолав Безодню — принаймні він так стверджував. Урятував світ, який тепер — у якомусь викривленому розумінні — належав йому. Яке вони мали право відбирати його?