Можливо, вони анітрохи не здивувалися б. Певною мірою це непокоїть мене найбільше. Може, глибоко в душі вони теж сумніваються — так само, як я? Коли дивляться на мене, кого вони бачать? Невже брехуна?
Схоже, Рашек вважає саме так. Я знаю: простий тягоноша не мав би мене хвилювати. Проте він родом із Терріса, звідки беруть початок пророцтва. Якщо хтось здатен помітити обман, то чому не він?
Хай там як, а моя подорож триває. Я прямую туди, де, як стверджують віщі писання, зустрінуся зі своєю долею. Іду, відчуваючи на своїй спині Рашеків погляд. Заздрісний. Глузливий. Ненависний.
Я боюся, що врешті-решт моє марнославство знищить нас усіх».
Келсьє відклав зшиток. Злегка посмикуючись, човен посувався вперед завдяки зусиллям скаа, що тягнули його. Добре, що Сейзед перед відплиттям дав йому копію того, що встиг перекласти зі щоденника Пана Всевладаря, адже робити під час подорожі було нічого.
На щастя щоденник виявився страшенно цікавим. Цікавим і водночас моторошним. Дивно було читати слова, які написав сам Пан Всевладар. Келсьє сприймав його не як людину, а радше як... якусь сутність. Лиху силу, яку треба знищити.
Попри це, зі сторінок щоденника поставав цілком смертний чоловік. Він сумнівався й роздумував, здавався людиною глибокою і навіть сильною на вдачу.
«Утім, не варто аж надто довіряти цим записам, — подумав Келсьє, проводячи пальцями по сторінці. — Люди рідко визнають власні вчинки неправильними».
Однак історія Пана Всевладаря була схожа на ті легенди, які Келсьє чув — які пошепки переказували скаа, обговорювали дворяни й запам’ятовували хранителі. Ці перекази стверджували, що колись, ще до Вознесіння, Пан Всевладар був найвеличнішим із людей. Люблений у народі правитель, чоловік, якому довірили долю всього людства.
На жаль, Келсьє знав, чим це все закінчилося. Із цього щоденника зродилася Остання імперія, а Пан Всевладар, замість урятувати людство, поневолив його. Тепер, коли ватажок читав першоджерело й спостерігав за ваганнями і внутрішньою боротьбою майбутнього імператора, ця історія здавалася йому ще трагічнішою.
Келсьє взяв зшиток, щоб читати далі, але човен почав сповільнюватися. Ватажок визирнув з вікна каюти на каналошлях попереду. Кілька десятків скаа важко ступали бечівником — вузькою дорогою вздовж берега, — тягнучи чотири баржі та їхній конвой — два вузькі каналові човни. Хоч і трудомісткий, це був ефективний спосіб подорожувати: так скаа могли переміщати значно більше вантажу, ніж якби несли його на собі.
Тепер вони спинилися. Келсьє побачив попереду шлюз, за яким канал розділявся на два рукави. Таке собі водне роздоріжжя. «Нарешті», — подумав він. Кількатижнева подорож закінчилася.
Він не став чекати на вістовика, а просто вийшов з каюти й висипав кілька монет із капшука в долоню. «Час трохи покрасуватися», — подумав Келсьє, кидаючи монетку на дерев’яну палубу. Відтак запалив сталь і «відштовхнувся».
Він злинув у повітря навскоси, стрімко набираючи висоту, з якої побачив усю валку: половина людей тягнула човни, половина — йшла, чекаючи на свою чергу. Келсьє полетів дугою і, минаючи баржу з припасами, кинув ще одну монету, від якої «відштовхнувся», коли почав втрачати висоту. Майбутні солдати задерли голови, захоплено показуючи пальцями на свого ватажка, що летів над каналошляхом.
Келсьє підпалив п’ютер, щоб зміцнити тіло, і, важко гупнувши, опустився на палубу чільного човна.
З каюти вийшов здивований Єден.
— Лорде Келсьє! Ми... е-е... підійшли до розтоку.
— Бачу, — відказав ватажок, озираючись на низку суден.
Люди на березі збуджено гомоніли, показуючи пальцями. Він почувався незвично, застосувавши алломантію серед білого дня та ще й привселюдно.
«Так треба, — подумав він. — Наступного разу ці люди побачать мене не раніше, ніж за кілька місяців. Щоб усе спрацювало, мені треба справити на них враження, дати їм щось, за що вони зможуть триматися».
— Може, підемо подивимося, чи наші побратими з печер не вийшли нас зустрічати? — запропонував Келсьє, обертаючись до Єдена.
— Так, звісно, — відказав повстанець і махнув скаа, щоб човен підтягнули до берега і спустили сходні.
Єден мав схвильований вигляд: він був щирий чоловік, і Келсьє поважав його за це, нехай йому й трохи бракувало яскравості.
«Кумедно, — подумав ватажок, сходячи разом з Єденом із човна. — Протягом більшої частини мого життя я мав протилежну проблему — забагато яскравості, замало щирості».