Вони пройшли вздовж валки бурлаків. На чолі колони один із Гемових громил, що грав роль капітана охорони, відсалютував їм.
— Ми підійшли до розтоку, лорде Келсьє.
— Бачу, — повторив ватажок.
Попереду, на схилах пагорбів, ріс густий березовий гай. Водні шляхи не наближалися до нього: в інших частинах Останньої імперії було багато кращої деревини. Лісок стояв собі, і на нього майже ніхто не звертав уваги.
Келсьє підпалив олово й примружився, коли сонячне світло враз засліпило його. Невдовзі його очі призвичаїлися — він зміг детально роздивитися місцевість і помітив якийсь незначний рух серед дерев.
— Там, — вказав Келсьє.
Він підкинув монету і «штовхнув» її. Монета шугнула вперед і вліпилась у стовбур дерева. Це був домовлений знак. З-за дерев вийшов гуртик людей у маскувальному одязі й рушив до каналошляху всипаною попелом землею.
— Лорде Келсьє, — відсалютував чоловік, що йшов на чолі. — Я капітан Дему. Будь ласка, збирайте новобранців і ходімо зі мною: командувач Геммонд нетерпляче чекає на зустріч із вами.
Попри юний вік, «капітан» Дему мав бездоганний вишкіл. Йому заледве перейшло за двадцять, а він вів свій невеличкий загін із такою поважністю, що вона могла б здатися пихою, якби не було очевидно, наскільки він умілий командир.
«Солдатів водили в бій і молодші за нього, — подумав Келсьє. — Якщо я в його віці був жевжиком, то це не означає, що всі мають бути такими. Он погляньте на бідолашку Вен — їй лише шістнадцять, а серйозністю вона вже дорівнялася Маршеві».
Вони пробиралися через ліс манівцями: за Гемовим наказом, кожен загін ішов новою стежкою, щоб не лишати видимих слідів. Келсьє озирнувся на дві сотні чоловіків позаду й злегка насупився. Найпевніше, слід після них таки буде видно, але ради на те не було: рух такої кількості людей майже неможливо замаскувати.
Дему сповільнив ходу, махнув рукою — і кілька солдатів із його загону вибігли наперед. Вони й уполовину не були так добре вимуштрувані, як їхній командир, але Келсьє все одно був вражений. Останнього разу, коли він їх бачив, це було типове для більшості скаа-втікачів неорганізоване й незлагоджене зборисько обірванців. Гем та його інструктори добре виконали свою роботу.
Солдати відтягнули вбік гілки, що приховували розколину в землі. Усередині було темно, стіни їжачилися кристалами граніту. Це була не звична печера в пагорбі, а отвір у землі, що вів просто вглиб.
Келсьє мовчки стояв, вдивляючись у чорну кам’яну щілину. Його пройняв легкий дрож.
— Келсьє? — занепокоєно запитав Єден. — Що сталося?
— Це нагадало мені Провалля. Вони мають такий самий вигляд — тріщини в землі.
Єден злегка зблід.
— Ох. Я... е-е...
Келсьє лише відмахнувся.
— Я знав, що мене чекає. Протягом року я щодня спускався до тих печер, і завжди виходив із них. Я переміг їх. Вони не мають наді мною влади.
Щоб підтвердити свої слова, він ступив уперед і заліз у вузьку розколину, завширшки саме стільки, щоб зміг протиснутися великий чоловік. Спускаючись, Келсьє озирнувся й побачив, що і солдати Дему, і новобранці дивляться на нього. Він навмисне розмовляв із Єденом достатньо голосно, щоб вони почули.
«Нехай побачать мою слабкість і те, як я її подолаю».
Це була смілива думка. Але щойно опинившись під землею, Келсьє немовби повернувся в минуле. Затиснутий між кам’яними стінами, тремтливими пальцями він намацував дорогу вниз. Холодно, вогко, темно. Добувати атій могли тільки невільники. Алломанти, мабуть, працювали б ефективніше, але застосування деяких видів алломантії біля кристалів атію розколювало їх. Тому Пан Всевладар використовував засуджених. Змушував їх спускатися в Провалля. Повзти вниз, постійно вниз...
Келсьє змусив себе рухатися далі. Це був не Гатсін. Вузький тунель не тягтиметься нескінченно довго, і тут не буде оточених гострими кристалами отворів, у які треба пхати роздерті, скривавлені руки, щоб намацати всередині жеоду атію. Одна жеода давала один тиждень життя. Життя під канчуком наглядача. Життя під владою бога-садиста. Життя під сонцем, яке почервоніло.
«Я зміню цей світ для інших, — думав Келсьє. — Я зроблю його кращим!»
Спускатися виявилося важко, значно важче, ніж він готовий був визнати. На щастя, невдовзі Келсьє помітив проблиск світла внизу, і розколина перейшла у велику підземну печеру. Він просто зістрибнув і, приземлившись на нерівну кам’яну долівку, усміхнувся до чоловіка, що стояв, чекаючи на нього.
— Препаскудний у вас тут вхід, Геме, — сказав він, обтріпуючи руки.
Гем усміхнувся.
— Ти ще не бачив нашої ванної.