Келсьє розсміявся, відступаючи вбік, щоб дати місце тим, хто спускався позаду. З печери вели кілька природних тунелів, а з отвору розколини звисала донизу невеличка мотузяна драбина, щоб можна було піднятися нагору. Невдовзі цією драбинкою спустилися Єден і Дему, їхній одяг подерся й забруднився після спуску. Дістатися всередину справді було нелегко. Але в цьому й полягав задум.
— Радий тебе вітати, Келе, — сказав Гем. Незвично було бачити його в одязі, якому не бракувало рукавів: на командувачі була строга військова куртка з прямими полами й защіпнута спереду на всі ґудзики. — Скільки людей ви мені привели?
— Двісті сорок із чимось.
Гем звів брови.
— Отже, справи з вербуванням пішли на краще?
— Нарешті, — кивнув Келсьє.
Солдати почали зістрибувати в печеру, і кілька Гемових ад’ютантів підійшли, щоб допомогти новобранцям і скерувати їх до бічного тунелю.
До Келсьє та Гема приєднався Єден.
— Це просто дивовижно, лорде Келсьє! Я ще ніколи не був у цих печерах. Не дивно, що Пан Всевладар не знайшов цього місця!
— Цей комплекс печер цілковито безпечний, — гордо заявив Гем. — До нього ведуть лише три входи, і всі вони — вузькі розколини, як оця. Маючи достатню кількість припасів, ми можемо обороняти це місце скільки завгодно.
— Крім того, це не єдиний печерний комплекс під цими пагорбами, — додав Келсьє. — Навіть якщо Пан Всевладар поставить собі за мету нас знищити, його війська не один тиждень витратять на наші пошуки й усе одно не знайдуть.
— Дивовижно, — повторив Єден. Він обернувся до Келсьє. — Я помилявся щодо вас. Цей задум... ця армія... ви створили щось неймовірне, лорде Келсьє.
Ватажок усміхнувся.
— Власне кажучи, ти мав рацію щодо мене. Ти повірив мені на початку — отже, ми тут лише завдяки тобі.
— Я... так, мабуть, повірив, — усміхнувся Єден.
— Хай там як, — мовив Келсьє, — я ціную твою підтримку. Мабуть, це забере трохи часу — поки всі наші рекрути спустяться сюди. Не хочеш проконтролювати процес? Мені потрібно переговорити з Геммондом.
— Звісно, лорде Келсьє.
У його голосі пролунала повага і навіть мало не побожна пошана.
Ватажок помахом голови запропонував Гемові відійти. Той злегка насупився, а тоді, взявши ліхтар, пішов за Келсьє до одного з бічних тунелів. Коли вони зайшли достатньо далеко, щоб їх не було чути, Гем озирнувся.
Келсьє зупинився й запитально глянув на товариша.
Той хитнув головою в бік печери.
— А Єден помітно змінився.
— Я добре впливаю на людей.
— Мабуть, річ у твоїй приголомшливій скромності, — відказав Гем. — Я серйозно, Келе. Як тобі це вдається? Цей чоловік мало не ненавидів тебе, а тепер дивиться на тебе, наче молодший брат на обожнюваного старшого.
Келсьє стенув плечима.
— Єден ніколи раніше не працював у ефективній команді. Гадаю, він почав усвідомлювати, що в нас справді є шанс. За пів року ми зібрали армію повстанців більшу, ніж він будь-коли бачив. Такі результати мали б переконати навіть найупертішого.
Гем, однак, схоже, сумнівався. Урешті він лише стенув плечима й рушив далі.
— Про що ти хотів поговорити?
— Взагалі-то, я хотів би поглянути на два інші входи, якщо можна, — відказав Келсьє.
Гем кивнув, вказав на бічний коридор і пішов першим. Цей тунель, як і більшість інших, вирили не людські руки — це було природне відгалуження печерного комплексу. У Центральній домінії було багато схожих печерних систем, хоча більшість — не такі великі. Лише в одній із них — Гатсінських проваллях — утворювалися жеоди атію.
— Хай там як, а Єден має рацію, — мовив Гем, протискаючись звуженням тунелю. — Ти вибрав чудове місце, щоб переховувати армію.
Келсьє кивнув.
— Загони повстанців багато століть використовували печери в тутешніх горах. Вони загрозливо близько до Лютаделя, але з іншого боку, Панові Всевладарю ніколи не вдавалося завдати по них успішного удару. Тепер він просто не звертає на це місце уваги — мабуть, не хоче зазнати ще одної невдачі.
— Не сумніваюся, — погодився Гем. — Тут повно всіляких схованок і вузьких проходів, тож нападникам довелося б несолодко.
Вони вийшли з коридору до ще однієї невеликої печери. Вона теж мала в стелі розколину, крізь яку линуло кволе світло. На варті стояв загін із десяти солдатів, які, побачивши Гема, миттю виструнчилися.
Келсьє схвально кивнув.
— Вартових завжди десять?
— Так, біля кожного входу, — відказав Гем.
— Добре.
Ватажок підійшов до солдатів, оглядаючи їх. Рукави його були закасані, і Келсьє бачив, як вартові кидають погляди на його шрами. Насправді він не знав, що і як має інспектувати, але з оцінювальним виразом прискіпливо придивлявся до всього. Він оглянув зброю (восьмеро мали бойові палиці, двоє — мечі), кільком солдатам стріпав пил із плечей, хоча ніхто з них не був у військовому однострої.