«Я знаю, як ти почуваєшся, друже, — подумав Келсьє. — Я злодій, а не пророк. Іноді нам доводитися бути тими, ким потрібно для нашої справи».
Він поклав руку товаришеві на плече.
— Ти чудово попрацював тут.
Гем запитливо глянув на нього.
— «Попрацював»?
— Я привіз Єдена, щоб він замінив тебе. Ми з Доксом вирішили поставити його на чолі армії — нехай солдати звикають до нього як до свого командувача. Крім того, ти нам потрібен у Лютаделі. Хтось має розвідати справи в гарнізонному війську. Лише ти маєш там зв’язки.
— То я повертаюся з тобою?
Келсьє кивнув.
Гем наче засмутився, але за мить розслабився й усміхнувсь.
— Нарешті зможу скинути з себе цю форму! А ти впевнений, що Єден упорається?
— Ти сам сказав, що за останні кілька місяців він сильно змінився. Єден справді чудовий керівник — він вдало давав раду з повстанцями після того, як мій брат полишив їх.
— Мабуть, так...
Келсьє скрушно похитав головою.
— Нас занадто мало, Геме. Ти і Бриз належите до тих небагатьох, кому я справді можу довіряти, і ти потрібен мені в Лютаделі. Єден — неідеальна кандидатура для цієї роботи, але армія зрештою однаково буде його. Тож нехай трохи покомандує нею. До того ж тут він принаймні матиме, що робити, а то він уже почав трохи виявляти невдоволення своїм становищем у ватазі, — Келсьє зачудовано всміхнувся. — Мені здається, він ревнує, що я більше уваги приділяю іншим.
Гем теж усміхнувся.
— Оце так зміна!
Вони рушили далі. Лишивши тренувальну залу позаду, вони ввійшли до чергового звивистого тунелю, що вів трохи вниз. Єдиним джерелом світла був Гемів ліхтар.
— Знаєш, — промовив Гем по якомусь часі, — у цьому місці щось є. Ти вже, мабуть, помітив: іноді тут направду гарно.
Келсьє нічого такого не помітив. Він роззирнувся довкола. Скраю печери мінерали, що скрапували зі стелі, формували схожі на брудні бурульки сталактити й сталагміти, які, сполучаючись, утворювали щось на кшталт вертикальних ґраток. Мінерали іскрилися у світлі Гемового ліхтаря, і шлях попереду здавався закам’янілою бурхливою річкою.
«Ні, — подумав ватажок. — Я не бачу в цьому краси, Геме». Хтось інший міг милуватися переливами кольорів і формами застиглого каменю, але Келсьє бачив тільки Провалля. Нескінченні печери й тунелі, більшість яких вела просто вниз. Він мусив протискатися крізь щілини, падати вниз, у темряву, і навіть не мав, чим освітити собі дорогу.
Не раз він подумував про те, щоб не вертатися нагору. Але потім щоразу натрапляв на труп якогось іншого невільника, що загубився в темряві або просто відмовився від боротьби. Келсьє торкався кісток і обіцяв собі, що від нього залишиться щось більше. Щотижня він знаходив жеоду атію. Щотижня уникав смерті від канчука наглядача.
Аж до останнього разу. Він не заслуговував лишитися живим — його мали б убити. Але Мара віддала йому свою жеоду, переконавши, що того тижня знайшла дві. Лише нагорі він дізнався, що вона збрехала. Наступного дня Мару забили до смерті. Просто перед його очима.
Тої ночі Келсьє «луснув», і в ньому прокинулася сила з-імли-народженого. А наступної ночі померли люди.
Багато людей.
«Уцілілий в Гатсіні. Той, хто не мав би лишитися живим. Навіть дивлячись, як вона помирала, я не міг вирішити, зрадила вона мене чи ні. Віддала вона ту жеоду тому, що кохала мене? Чи тому, що почувала провину?»
Ні, він не міг побачити краси в печерах. Інші божеволіли в Проваллях, починали боятися замкненого простору. Келсьє уникнув цього. Однак він знав, що хоч які б дива не таїли підземні лабіринти, хоч які б неймовірні видовища й прегарні красоти вони не ховали, — він ніколи не буде ними милуватися. Не після Мариної смерті.
«Я не можу більше про це думати», — вирішив Келсьє, коли йому здалося, що довкола немовби стає дедалі темніше. Він глянув на товариша.
— Гаразд, Геме. Кажи, що в тебе на думці.
— Справді? — пожвавився той.
— Так, — покірно зітхнув ватажок.
— Добре, — мовив Гем. — Ось що мене турбує останнім часом: чи відрізняються скаа від дворян?
— Звісно, відрізняються, — відказав Келсьє. — У аристократів є гроші й землі, у скаа немає нічого.
— Я не про це. Я маю на увазі фізичні відмінності. Тобі ж відомо, що стверджують зобов’язувачі, еге ж?
Келсьє кивнув.
— Так от, це правда? Адже скаа справді мають багато дітей, а в багатьох аристократів, як я чув, — проблеми з народжуваністю.
Це називалося Рівновага. Буцімто таким способом Пан Всевладар подбав, щоб дворян не стало забагато, а скаа — попри постійні побої і вбивства — завжди лишалося досить, щоб вирощувати їжу й працювати на фабриках.