— Я завжди вважав це байками Міністерства, — чесно визнав Келсьє.
— Я знав жінок-скаа, які народили понад десять дітей, — відказав Гем. — Але не можу назвати тобі жодної значної дворянської родини, яка б мала більше трьох.
— Просто так повелося.
— А різниця в зрості? Кажуть, що раніше скаа від дворянина легко можна було відрізнити за зовнішністю. Тепер це змінилося, мабуть, через мішанокровних дітей, але більшість скаа все одно досить низькуваті.
— Це через харчування. Скаа постійно недоїдають.
— А алломантія?
Келсьє насупився.
— Бачиш, якась різниця таки є, — сказав Гем. — Скаа ніколи не народиться імлистим, якщо не мав предка благородної крові не далі п’ятого коліна.
Це справді було так.
— Скаа думають інакше, ніж дворяни, Келе, — мовив далі Гем. — Наші солдати доволі боязкі, а вони — найсміливіші з усіх! Єден має рацію: загальна маса простолюду ніколи не повстане. Що як... що як між нами справді існує якась фізична різниця? Що як дворяни мають право панувати над нами?
Келсьє став як укопаний.
— Ти це не серйозно, правда?
Гем теж зупинився.
— Та ні... мабуть, ні. Але інколи мене беруть сумніви. Дворяни мають алломантію, еге ж? Може, так було задумано, щоб вони були при владі?
— І хто це задумав? Пан Всевладар?
Гем стенув плечима.
— Ні, Геме, — мовив Келсьє. — Це неправильно. Неправильно. Я знаю, це важко зрозуміти — занадто довго існує нинішній стан речей, — але є щось геть хибне в тому, як живуть скаа. Ти мусиш мені повірити.
Гем поволі кивнув.
— Ходімо, — сказав Келсьє. — Я хочу подивитися на третій вихід.
Тиждень тягнувся довго. Келсьє оглядав війська, спостерігав за їхнім навчанням, перевіряв харчі, зброю, припаси, опікувався розвідниками й вартовими, а також усім, що лише спадало йому на думку. Але найголовніше — він зустрічався з людьми. Він хвалив їх і підбадьорював, а крім того, не забував привселюдно користуватися алломантією.
Хоча багато скаа чули про алломантію, однак мало хто знав, що це таке насправді. Імлисті дворяни рідко використовували свою силу перед іншими, а мішанокровки мусили поводитися ще обережніше. Пересічні скаа, навіть містяни, і гадки не мали, що означає сталевий «поштовх» чи спалювання п’ютеру. Коли вони бачили, як їхній ватажок ширяє в повітрі або б’ється під час тренувань із надприродною силою, то приписували це якимось невизначеним «алломантичним чарам». Келсьє це цілком влаштовувало.
А втім, попри всі клопоти, розмова з Гемом не йшла йому з голови протягом усього тижня.
«Як він тільки міг подумати, що скаа гірші за дворян?» — міркував ватажок, сидячи за столом на чільному місці й длубаючись у тарілці. Центральна печера була достатньо простора, щоб умістити всі сім тисяч війська, але багато людей сиділи в бічних комірках або тунелях. Стіл для начальства стояв у глибині печери на кам’яному підвищенні.
«Мабуть, я даремно хвилююся». Гем схильний був розмірковувати про речі, які жодній притомній людині не спали б на думку: це була просто його чергова філософська дилема. Сам він, схоже, уже й забув про свої недавні гризоти. Він сміявся з Єденом і з апетитом наминав їжу.
Що ж до Єдена, то худорлявий повстанський ватажок видавався неабияк задоволеним своєю командирською формою і цілий тиждень із серйозним виразом занотовував Гемові поради щодо керівництва армією. До обов’язків він узявся охоче й мав у новій ролі цілком природний вигляд.
Власне кажучи, схоже, лише Келсьє не насолоджувався учтою. Наїдки, що їх привезли баржами спеціально з цього приводу, були, звісно, скромні за мірками аристократів, але значно вишуканіші, ніж та їжа, до якої звикли більшість солдатів. Вони з галасливою веселістю поглинали страви, запивали їх невеликими порціями елю й раділи цій миті.
А в Келсьє було неспокійно на душі. За що ці люди б’ються, на їхню думку? Вони начебто з охотою вчилися військовій справі, однак, можливо, це було тільки заради регулярного харчування. Чи справді вони вірять, що їм до снаги знищити Останню імперію? Чи, може, гадають, що скаа гірші за дворян?
Келсьє здогадувався про їхні приховані думки. Багато людей усвідомлювали небезпеку, яка насувалася, і давно б уже втекли, якби не суворі правила щодо виходу назовні. Вони залюбки обговорювали навчання, але уникали розмовляти про свою кінцеву мету — захопити міські мури й палац, а потім утримувати їх проти лютадельського гарнізону.
«Вони не вірять в успіх, — припустив Келсьє. — їм потрібна впевненість. Чутки про мене — це хороший початок, але...»