Він штурхнув Гема, щоб привернути його увагу.
— Серед цих людей є порушники дисципліни? — стиха поцікавився він.
Гем насупив чоло, здивований несподіваним запитанням.
— Є кілька. Гадаю, серед такого великого гурту завжди знайдуться незадоволені.
— Хтось конкретний? — допитувався Келсьє. — Хтось, хто хотів піти звідси? Мені потрібна людина, яка відверто б заявляла про незгоду з тим, що ми робимо.
— Двоє зараз сидять на гауптвахті, — відказав Гем.
— А тут? Бажано хтось, кого видно звідси.
Гем на хвилю замислився, оглядаючи юрбу.
— Он той у червоному плащі, за другим столом. Кілька тижнів тому його спіймали під час спроби втекти.
Вказаний чоловік виявився худим і нервовим, він сидів за столом, згорбившись і відособившись від інших.
Келсьє заперечно похитав головою.
— Мені треба хтось більш показний.
Гем пошкріб підборіддя й порухом голови вказав на інший столик.
— Тоді Білґ. Здоровань, що сидить праворуч за четвертим столом.
— Бачу, — відказав Келсьє, позираючи на м’язистого бороданя в жилетці.
— Білґ надто розумний, щоб відкрито виявляти непослух, — сказав Гем, — але він тишком каламутить воду. Він гадає, що в нас нема шансів проти Останньої імперії. Я посадив би його в карцер, але не можу карати когось за те, що він боїться, — інакше мені довелося б так само вчинити з половиною армії. Крім того, шкода відмовлятися від такого хорошого бійця, як він.
— Він чудово підходить, — відказав Келсьє.
Ватажок підпалив цинк і глянув на Білґа. Цинк, хоч і не допомагав прочитати емоції, але давав змогу виокремити певну людину для «гамування» чи «збурення», подібно до того, як можна було виокремити шматочок металу з-посеред багатьох інших, щоб «притягнути» його.
Однак виділити Білґа в такій великій юрбі виявилося непросто, тож Келсьє зосередився на всіх, хто сидів за тим столом. Приготувавшись впливати на їхні емоції, він підвівся. Присутні помалу стихли.
— Друзі, перш ніж поїхати, я хотів би ще раз сказати вам, як сильно мене вразило побачене тут.
Підсилений природною акустикою печери, голос його лунко розлетівся попід склепінням.
— Ви перетворюєтеся на чудову армію, — вів далі Келсьє. — Пробачте, що забираю від вас командувача Геммонда, але на його місці я лишаю не менш компетентну людину. Багато хто з вас знає командувача Єдена, що вже багато років є лідером повстанців. І я впевнений, що він допоможе вам ще краще опанувати військову справу.
Він почав роздмухувати емоції Білґа та його товаришів, сподіваючись, що вони не згодні з його словами.
— Я прошу від вас неабиякого чину, — провадив Келсьє, не дивлячись на Білґа. — Скаа, що живуть поза Лютаделем... зрештою, майже всі скаа... навіть гадки не мають, що ви збираєтеся зробити для них. Їм нічого не відомо ні про виснажливі тренування, ні про битви, до яких ви готуєтеся. Проте саме вони зберуть плоди ваших звершень. І одного дня назвуть вас героями.
Він «підбурив» Білґові емоції ще сильніше.
— Лютадельський гарнізон міцний, — мовив далі Келсьє, — але ми можемо перемогти його, особливо якщо швидко візьмемо міські мури. Не забувайте, чому ви тут. Ви тут не лише для того, щоб навчитися розмахувати мечем чи носити шолом. Ви тут для того, щоб здійснити революцію, якої ще не бачив світ. Для того, щоб забрати владу собі й скинути Пана Всевладаря. Не забувайте про вашу мету.
Він замовк. Краєм ока ватажок бачив, як потемніли обличчя чоловіків, що сиділи за Білґовим столом. Нарешті Келсьє почув у тиші, як здоровань щось пробурмотів упівголоса, але завдяки акустиці печери слова його долинули до багатьох вух.
Келсьє насупив чоло й обернувся до Білґа. У печері запала ще глибша тиша.
— Ти щось сказав? — запитав ватажок.
«Ось вона, та мить, коли він має наважитися або відступити».
Білґ зустрів його погляд, не відвівши очей. Келсьє, розвогнивши цинк, щосили «потягнув» емоції скаа — і досяг успіху. Здоровань почервонів і підвівся з-за столу.
— Так, сер! — гарикнув він. — Сказав! Я сказав, що дехто з нас не забув про нашу мету. Ми думаємо про неї щодня.
— І чому б це? — запитав Келсьє.
Печерою прокотився шепіт: солдати передавали слова тим, хто сидів задалеко, щоб почути.
Білґ набрав у груди повітря.
— Тому що, сер, ми вважаємо, що ви посилаєте нас на смерть. Армія Останньої імперії — це не лише один гарнізон. Не має значення, візьмемо ми міські мури чи ні — однаково нас урешті-решт переб’ють. З кількома тисячами солдатів не можна знищити імперії.