«Декотрі не вміють зупинитися вчасно», — подумав ватажок, коли Білґ замахнувся.
Дему почав ухилятися, і Келсьє відштовхнув його вбік. Меч просвистів поруч, юнак обернувся й, стиснувши обіруч власну зброю, замахнувся на Білґа. Келсьє схопив його клинок у повітрі й, розвогнивши залізо, щосили «потягнув» уперед.
Мечі зітнулися, і посилений алломантією удар Дему вибив зброю з Білґових рук. Щось гучно тріснуло, і бунтівний здоровань повалився додолу, збитий з ніг потужною силою, а його меч брязнув об підлогу й відлетів убік.
Дему підступив до ошелешеного Білґа й заніс над ним меча, але враз зупинився. Келсьє, спалюючи залізо, схопив клинок і «потягнув» його вниз, щоб завдати смертельного удару, але молодий капітан опирався.
«Цей чоловік має померти», — сердито подумав Келсьє. Білґ лежав на підлозі й тихо стогнав. Його рука була неприродно вивернута, і видно було зламану могутнім ударом кістку. З руки текла кров.
«Ні, — вирішив ватажок. — Годі».
Він звільнив зброю Дему. Той опустив меч, вражено дивлячись на Білґа, а тоді здійняв свої руки, що злегка тремтіли, і зачудовано втупивсь у них.
Келсьє підвівся, і юрба знову притихла.
— Невже ви гадаєте, що я відішлю вас проти Пана Всевладаря неготовими? — голосно запитав він. — Невже ви гадаєте, що я просто відправлю вас на смерть? Ви боретеся за справедливість! Ви боретеся за мене. Я не покину вас без допомоги, коли ви битиметеся з солдатами Останньої імперії.
Келсьє здійняв руку, показуючи всім тоненьку пластинку металу.
— Ви вже чули про цю штуку, чи не так? Це Одинадцятий метал! Він у мене — і я ним скористаюся! Пан Всевладар помре!
У печері здійнявся схвальний галас.
— І це не єдине наше знаряддя! — проревів Келсьє. — Ви, солдати, маєте в собі небачену силу! Ви чули про таємничу магію, якою володіє Пан Всевладар? Що ж, у нас є власна! Бенкетуйте, мої солдати, і не бійтеся прийдешньої битви. Чекайте на неї з нетерпінням!
Юрба вибухнула криками «ура», і Келсьє показав знаком, щоб принесли ще елю. Двоє прислужників поквапилися до Білґа, щоб вивести його з печери.
Коли Келсьє сів на місце, Гем похмуро глянув на нього.
— Мені це не подобається, Келе, — мовив він.
— Знаю, — спокійно відказав ватажок.
Гем хотів ще щось сказати, але Єден, що сидів поруч, перехилився через нього:
— Це було неймовірно! Я... Келсьє, я не знав! Чому ти не сказав мені, що можеш передавати свої здібності іншим? З такою силою хіба ми можемо зазнати поразки?
Гем поклав руку Єденові на плече й силою посадив його на місце.
— їж, — наказав він.
Відтак обернувся до Келсьє, присунув свій стілець ближче й промовив пошепки:
— Ти щойно збрехав усій моїй армії, Келе.
— Ні, Геме, — відказав ватажок. — Я збрехав моїй армії.
Товаришеве обличчя потемніло.
Келсьє зітхнув.
— Це лише частково брехня. Їм не потрібно бути грізними воїнами, досить лише видаватися такими, доки ми не дістанемося до атію. Маючи його, ми зможемо підкупити гарнізон, і нашим людям не доведеться битися. Це практично те саме, що я їм обіцяв.
Гем нічого не відповів.
— Перш ніж ми поїдемо, — сказав Келсьє, — відбери кілька десятків найнадійніших і найвідданіших солдатів. Після того як вони присягнуть, що нікому не викажуть місце розташування армії, ми відправимо їх до Лютаделя. Треба, щоб новина про цей вечір розійшлася серед скаа.
— То це все лише, щоб потішити твоє еґо? — різко кинув Гем.
Келсьє похитав головою.
— Іноді доводиться робити те, що нам не до вподоби, Геме. Моє еґо чимале, але тут ідеться зовсім не про нього.
Товариш якусь хвилю сидів мовчки, а тоді відвернув погляд. Однак він не повернувся до їжі — лише сидів і дивився на закривавлену підлогу перед командирським столом.
«Ех, Геме, — подумав Келсьє. — Як шкода, що я не можу пояснити тобі всього».
У планах ховаються інші плани.
Завжди є ще одна таємниця.
22
Попервах були такі, хто вважав, що Безодня не становить серйозної загрози, принаймні для них. Однак вона принесла з собою пошесть, що вразила майже всі землі. Армії безсилі перед нею. Великі міста схиляються перед її владою. Урожай гине, земля вмирає.
Оце мій ворог. Це те чудовисько, яке я мушу здолати. Боюся, я надто довго зволікав. Уже завдано такої великої шкоди, що мені страшно за долю людства — чи зможе воно вижити?
Невже це справді кінець світу, який провіщали мислителі?