«Ми прибули до Террісу на початку тижня, — читала Вен, — і маю зазначити, що краєвиди тут гарні. На півночі високі гори зі сніговими шапками на лисих маківках і схилами, вкритими плащами лісу, стоять, наче боги, які вартують цей зелений і родючий край. Мої землі на півдні переважно рівнинні; гадаю, вони мали б не такий похмурий вигляд, якби кілька гір їх урізноманітнили.
Тутешні люди — переважно скотарі, хоча дроворуби й хлібороби теж трапляються. Цей край — ниви й пасовища, і дивно, що в такій сільській місцевості народилися пророцтва й віровчення, на які тепер покладається весь світ.
Ми винайняли кількох террісійських тягонош, щоб вони допомогли нам перебратися через найважчі гірські перевали. Вони незвичайні люди. Розповіді про них виявилися правдивими: дехто з террісійців володіє дивовижними й загадковими здібностями.
Вони вміють якимось чином накопичувати сили на наступний день. Перш ніж заснути, вони протягом години лежать на своїх похідних постелях і під час цього робляться немічними на вигляд — немовби постаріли років на п’ятдесят. Але коли наступного ранку террісійці прокидаються, вони знову дужі й м’язисті. Цей їхній хист, очевидно, якось пов’язаний із тими металевими браслетами й сережками, які вони ніколи не знімають.
Головного тягоношу звати Рашек. Попри те що він доволі небалакучий, Брейчес (якому, як завжди, цікаво все знати) пообіцяв розпитати його, маючи надію довідатися, як террісійцям вдається накопичувати сили.
Завтра починається останній етап нашої тривалої подорожі — Террісійські Далекі гори. Сподіваюся, там я нарешті знайду спокій — для себе і для нашого нещасного краю».
Читаючи копію щоденника, Вен доволі швидко дійшла кількох висновків. По-перше, вона утвердилася у своєму переконанні, що їй не подобається читати. Сейзед не хотів слухати її скарг — він стверджував, що у Вен просто було замало практики. Невже він не розуміє, що читання — куди менш практична навичка, ніж уміння володіти кинджалом чи застосовувати алломантію?
І все ж дівчина вперто читала далі, як наказав мажордом, — хоча б лише для того, щоб довести, що вона це може. Багато слів у щоденнику давалися їй важко, і вона мусила усамітнюватися у віддалених закутках маєтку, де могла вимовляти слова вголос, силкуючись розібрати дивний стиль Пана Всевладаря.
Дальше читання привело її до другого висновку: Пан Всевладар виявився значно більшим скиглієм, ніж це личить будь-якому богові. Сторінки щоденника були заповнені якщо не нудними описами його подорожей, то самоїдством і розлогою моралістичною бриднею. Вен уже починала шкодувати, що взагалі знайшла цю книжку.
Вона зітхнула й відкинулася на спинку плетеного крісла. У садку віяв холодний провесняний вітерець, а ліворуч жебонів невеличкий потічок. Повітря було приємно вологе, а верховіття дерев захищало від пообіднього сонця. У тому, щоб бути дворянкою — нехай навіть несправжньою, — вочевидь, були свої переваги.
Позаду почулися тихі кроки. Вони були ще далеко, але Вен взяла за звичку постійно підтримувати слабке горіння олова. Дівчина потайки кинула погляд через плече.
— Страшко! — здивовано вигукнула вона, коли на стежці з’явився юний Лишветрод. — Що ти тут робиш?
Хлопець завмер і почервонів.
— Прибувший з Доксом без місця лишитися.
— Доксон? — запитала Вен. — Він тут?
«Може, у нього є новини про Келсьє?»
Страшко кивнув, підходячи ближче.
— Зброю взявши, віддаючи на час побути.
Вен збентежено глянула на нього.
— Щось я цього не втямила.
— Мусили привезти ще трохи зброї, — промовив Страшко, силкуючись говорити зрозуміло. — Потримати її тут якийсь час.
— А-а, зрозуміло, — відказала Вен, підводячись і поправляючи спідницю. — Мені треба побачитися з Доксоном.
Страшко сором’язливо зам’явся і знову зашарівся. Вен запитливо глянула на нього:
— Ти ще щось хотів?
Парубок зненацька сунув руку в кишеню жилета й дістав щось звідти. Вен у відповідь розвогнила п’ютер, але в руці юнака виявилася лише біло-рожева хустинка, яку він простягнув дівчині.
Вона нерішуче взяла її.
— Це для чого?
Страшко знову почервонів, а тоді обернувся й кинувся геть.
Вен спантеличено дивилася йому вслід, а потім перевела погляд на хустинку. Шматок ніжної мереживної тканини — начебто нічого особливого.
«Дивний він хлопчина», — подумала дівчина, запихаючи хусточку до рукава. Вона взяла свою копію щоденника й садовою стежкою попрямувала до будинку. Вен уже настільки звикла до сукні, що майже не замислювалася над тим, як іти, щоб не чіпляти подолом кущі чи каміння.