«Мабуть, це вже сама собою цінна навичка», — подумала дівчина, коли вийшла з садка, жодного разу не зачепившись за гілку. Вона відчинила багатосегментні скляні двері й зупинила першого слугу, який трапився їй на очі.
— Приїхав пан Делтон? — запитала Вен, називаючи Доксона його фальшивим ім’ям. Він грав тут роль одного з лютадельських торгових контактів Рену.
— Так, моя пані, — відказав слуга. — Він у кабінеті з лордом Рену.
Вен відпустила слугу. Мабуть, вона могла б уломитися до кабінету, але це було б неправильно. Леді Валетта не мала жодної причини бути присутньою на діловій зустрічі між Рену й Делтоном.
Вен закусила нижню губу й замислилася. Сейзед знай повторював, що вона повинна постійно підтримувати образ леді. «Гаразд, — подумала дівчина. — Зачекаю. Тим часом Сейзед, може, пояснить мені, що я маю робити з хустинкою того шаленця».
Вона попрямувала до бібліотеки на горішньому поверсі, приємно всміхаючись, як то личить молодій дамі, і розмірковуючи тим часом, про що могли радитися Рену з Доксоном. Чергова партія зброї була тільки приводом: Доксону зовсім не конче було приїжджати особисто для такої звичної справи. Можливо, Келсьє затримується? Або, може, Доксон нарешті отримав звістку від Марша — той разом із іншими послушниками мав би вже невдовзі прибути до Лютаделя.
«Доксон і Рену могли би й послати по мене», — невдоволено подумала вона. Валетта часто приймала гостей разом із дядьком.
Вона похитала головою. Хоча Келсьє і назвав її повноцінним членом ватаги, однак решта, вочевидь, ставилися до неї як до дитини. Вони були приязні й доброзичливі, але забували долучати її до своїх розмов — мабуть, не навмисно, однак менш образливо через це не ставало.
З бібліотеки попереду линуло тьмяне світло. Авжеж, Сейзед був там, перекладав останні сторінки щоденника. Коли Вен зайшла, він підвів голову, усміхнувся й шанобливо кивнув.
«Цього разу знову без окулярів, — зауважила дівчина. — Навіщо ж він надівав їх тоді?»
— Панно Вен, — промовив террісієць, підводячись, щоб присунути їй стілець. — Як просувається читання щоденника?
Вен поглянула на зшиток аркушів у своїй руці.
— Наче непогано. Ось тільки я не розумію, навіщо мені його взагалі читати — ти ж дав копії Келсьє та Бризу, хіба ні?
— Звісно, — підтвердив Сейзед, ставлячи стілець біля письмового столу. — Однак пан Келсьє зажадав, щоб кожен член нашої ватаги прочитав цей щоденник. І, як мені видається, він має рацію. Що більше людей прочитає ці слова, то вища ймовірність, що нам вдасться розгадати таємниці, сховані за ними.
Вен ледь зітхнула, розгладила сукню й сіла. Біло-блакитне вбрання було прегарне — хоч і призначене для щоденного вжитку, воно мало чим поступалося її бальним платтям.
— Мусите визнати, панно, — промовив Сейзед, коли теж сів, — цей текст просто дивовижний. Це мрія кожного хранителя. Подумайте лишень: я дізнаюся про власний народ таке, про що навіть я ніколи не чув!
Вен кивнула.
— Я саме дійшла до того місця, де вони прибули до Террісу.
«Сподіваюся, у наступній частині Пан Всевладар менше уваги приділятиме перелічуванню їхніх припасів. Як на лихе божество темряви, пише він вкрай нудно».
— Так-так! — із нехарактерним для нього запалом відгукнувся Сейзед. — Ви зауважили, як він описує Терріс? Як він називає його «зеленим і родючим краєм»? Про це розповідають і перекази хранителів. Сьогодні Терріс — це тундра з мерзлою землею, на якій не росте майже нічого. Але колись він був зеленим і прекрасним, як оповідає цей щоденник!
«Зеленим і прекрасним... — подумала Вен. — Чому б це зелений мав бути прекрасним? Це те саме, якби рослини були блакитні чи пурпурові, — це просто видавалося б дивним».
Однак дещо в цій розповіді зацікавило її — що Сейзед, що Келсьє чомусь оминали цю тему.
— Я оце прочитала, як Пан Всевладар набрав собі террісійських тягонош, — обережно почала Вен. — Він розповідає, що вони ставали сильнішими вдень через те, що зумисне слабшали вночі.
Сейзедів запал враз ущух.
— Так, справді.
— Тобі щось про це відомо? Це має якийсь стосунок до хранителів?
— Має, — відказав террісієць. — Але, як мені видається, це повинно лишитися таємницею. Річ не в тому, що ви не гідні довіри, панно Вен. Просто що менше людей знають про хранителів, то менше про нас ходитиме чуток. Нехай краще Пан Всевладар вірить, що винищив нас повністю, як того прагнув протягом тисячі років.
Вен стенула плечима.
— Гаразд. Будемо сподіватися, що жодна з тих таємниць, які Келсьє хоче виявити в цьому тексті, не пов’язана зі здібностями террісійців. Бо інакше я її просто не помічу.