Коли дівчина зайшла, він підвів голову.
— Вен? Пробач, я мав би послати по тебе. Я чомусь подумав, що тебе нема в маєтку.
— Останніми днями мене справді часто не буває, — відказала вона, зачиняючи за собою двері. — Але сьогодні я лишилася вдома. Слухати повсякдень порожні теревені дворянок дещо набридає.
— Можу собі уявити, — усміхнувся Доксон. — Сідай.
Вен кивнула й пройшла до кабінету. Це було затишне приміщення в теплих тонах, оздоблене темним деревом. Надворі ще було світло, але Доксон уже запнув фіранки й працював при свічках.
— Є новини від Келсьє? — запитала Вен, сідаючи.
— Ні, — мовив Доксон, відкладаючи аркуш, на якому писав. — Але це очікувано. Він не збирався затримуватися в печерах надовго, тож посилати гінця дещо нерозумно: завдяки алломантії Келсьє може прибути швидше, ніж посланець верхи на коні. І все ж я гадаю, що він спізниться на кілька днів. Це ж Кел, урешті-решт.
Вен кивнула і якусь хвилю сиділа мовчки. Вона не так часто спілкувалася з Доксоном, як із Келсьє чи Сейзедом, ба навіть із Гемом і Бризом. Утім, він видавався хорошою людиною. Дуже надійною і розумною. Тимчасом як решта приносили користь ватазі тим чи тим алломантичним умінням, Доксон був цінний своїми організаційними здібностями.
Коли треба було щось купити, як-от сукню для Вен, подбати про це брався Доксон. Коли потрібно було винайняти будинок, закупити припаси чи дістати дозвіл — усе це влаштовував Доксон. Він не був на передньому плані: не обшахровував дворян, не бився в імлі й не вербував солдатів, — але Вен підозрювала, що без нього все просто розвалилося б.
«Він хороша людина, — сказала вона собі. — Він не заперечуватиме, якщо я запитаю».
— Доксе, а як воно було, жити на плантації?
— Га? На плантації?
Вен кивнула.
— Ти ж виріс там, чи не так? Ти з плантації?
— Так, — відказав Доксон. — Я там народився. Яке було життя на плантації? Я навіть не знаю, що відповісти, Вен. Воно було важке, але більшість скаа мають важке життя. Без дозволу не можна було покидати плантацію, навіть ходити до сусіднього баракового поселення. Ми їли частіше, ніж зазвичай їдять вуличні скаа, але працювали так само важко, як на фабриках. А може, й важче. Плантації відрізняються від міст. Там кожен лорд сам собі господар. Формально всі скаа належать Панові Всевладарю, але дворяни винаймають їх у нього, і їм дозволено вбивати стільки плантаційників, скільки заманеться. Поміщики мають дбати лише про врожай.
— Ти розповідаєш про це так... беземоційно, — сказала Вен.
Доксон стенув плечима.
— Минуло вже багато часу. Я б не сказав, що аж надто страждав на плантації, Вен. Це було просто життя — нічого кращого ми не знали. Власне, тепер мені відомо, що проти інших лордів-поміщиків мій був доволі м’який.
— Чому ж тоді ти втік?
Доксон відповів не відразу.
— Дещо... сталося, — нарешті промовив він, і в голосі його прозвучало щось схоже на смуток. — Тобі відомо про закон, який дозволяє лордові взяти до ліжка будь-яку жінку-скаа?
Вен кивнула.
— Але коли закінчить, він мусить її вбити.
— Або трохи згодом, — додав Доксон. — Щоб вона не встигла народити мішанокровну дитину.
— Лорд забрав жінку, яку ти кохав?
— Так. Я нечасто розповідаю про це. Не тому, що не можу, а тому, що, як мені здається, це ні до чого. Я не єдиний скаа, що втратив кохану через лордову пристрасть чи навіть через лордову байдужість. Коли вже на те пішло, ладен побитися об заклад, що важко знайти скаа, що не втратив би дорогої людини через аристократів. Просто... так усе влаштовано.
— Хто вона була? — запитала Вен.
— Дівчина з плантації. Як я й сказав, моя історія доволі банальна. Пригадую... як потайки скрадався вночі поміж бараками, щоб зустрітися з нею. Усе поселення допомагало нам, ховало нас від наглядачів — адже після смеркання нам не дозволялося покидати бараків. Заради неї я вперше наважився вийти в імлу, і хоча багато хто вважав мене дурнем за це, але решта подолали забобони й заохочували мене. Мабуть, наше кохання надихало їх: Кареєн і я нагадували кожному, що є речі, заради яких варто жити. Одного дня лорд Девіншай забрав Кареєн, а наступного ранку її труп повернули для поховання. Тоді в бараках скаа... немовби щось померло. Наступного вечора я покинув плантацію. Я не шукав кращого життя, але просто не міг лишитися там, не міг бачити родину Кареєн, не міг працювати під поглядом лорда Девіншая...