— Стривай-но, Клісс, — озвався Мілен. — Таж Джеффенрі й Текіелі — союзники. Навіщо Текіелям вбивати двох дворян із союзного їм дому?
— Справді, навіщо? — запитала Клісс, зі змовницьким виглядом подаючись уперед, від чого величезний пучок білявого волосся на її голові злегка колихнувся. Вона не відзначалася добрим смаком у тому, що стосувалося моди, але натомість була чудовим джерелом пліток. — Як ви, мабуть, пам’ятаєте, лорда Ентроуна знайшли мертвим у садку Текіелів. Видавалося очевидним, що його вбили вороги дому Текіелів. Але штука в тому, що дім Джеффенрі вже віддавна схиляв Текіелів до тіснішого союзу. Схоже, що хтось із Джеффенрі вирішив трішки підштовхнути їх до цього.
— Ти хочеш сказати, що Джеффенрі навмисне вбили союзника Текіелів? — запитав Рене, партнер Клісс, і наморщив широке чоло, намагаючись збагнути що до чого.
Клісс поплескала його по руці.
— Не переймайся цим занадто, любий, — порадила вона і з запалом повернулася до розмови. — Хіба ви не розумієте? Потайки вбивши лорда Ентроуна, Джеффенрі сподівалися укласти потрібний їм союз. А це дало б їм доступ до каналошляхів Текіелів через східні рівнини.
— Але не так сталося, як гадалося, — замислено промовив Мілен. — Текіелі викрили хитрощі й убили Ардуса й Каллінса.
— На минулому балі я танцювала з Ардусом кілька разів, — сказала Вен.
«А тепер він мертвий, його труп покинули на вулиці неподалік бідняцького кварталу».
— Он як? — звів брови Мілен. — Він добре танцював?
Вен стенула плечима.
— Не дуже.
«Це все, про що ти можеш запитати, Мілене? Ардус мертвий, а тебе цікавить лише те, чи він сподобався мені більше за тебе».
— Що ж, тепер він танцює з хробаками, — мовив Тайден, третій і останній чоловік у їхньому товаристві.
Мілен жалюгідно захихотів, хоча дотеп не заслуговував навіть на це. Тайденові спроби жартувати зазвичай лишали бажати кращого. Він видавався тим чоловіком, який природніше почувався б серед розбійників у Кеймоновій ватазі, ніж серед дворян у бальній залі.
«Звісно. Доксон каже, що під сподом вони всі такі».
Вен досі не могла викинути з голови їхньої розмови. Коли вона вперше прийшла на бал — тої ночі, коли мало не загинула, — їй усе здалося несправжнім. Чому ж вона забула те перше враження? Як дозволила втягнути себе настільки, що почала захоплюватися їхньою величністю й блиском?
Тепер її проймав дрож, коли рука якогось дворянина обіймала її за талію — вона немовби відчувала гнилизну в їхніх серцях. Скількох скаа вбив Мілен? А Тайден? Він видавався тим, хто залюбки проведе ніч із повіями.
І все ж Вен далі грала свою роль. Цього вечора вона нарешті вдягла чорну сукню, відчувши потребу якось відмежуватися від решти дворянок з їхнім яскравим вбранням і ще яскравішими усмішками. Однак вона не могла уникати товариства: їй нарешті починали довіряти й ділитися інформацією, якої потребувала ватага. Келсьє буде неабияк задоволений, коли почує, що його план щодо дому Текіелів спрацював. І це була не єдина новина, яку їй вдалося довідатися. Вен дізналася ще з десяток дрібних чуток, які були вкрай важливі для діяльності ватаги.
Одна з цих чуток стосувалася дому Венчерів, що, як видавалося, готувався до затяжної війни між домами. Одним із непрямих доказів було те, що Еленд тепер з’являвся на балах дедалі рідше. Вен нічого не мала проти. Коли він приходив-таки, то зазвичай уникав зустрічі з нею, та й вона сама не прагнула з ним розмовляти. Після того, що Доксон сказав їй, Вен не була певна, що зможе дотримати пристойного тону.
— Мілене, — мовив лорд Рене. — Ти не передумав приєднатися до нас завтра на партію в шелдрі?
— Звісно, що ні, Рене, — відказав Мілен.
— Чи не те саме ти казав минулого разу? — зауважив Тайден.
— Завтра я буду, — запевнив Мілен. — Минулого разу дещо сталося.
— А цього разу не станеться? — наполіг Тайден. — Тобі ж відомо, що для гри потрібно чотири людини. Якщо не можеш — так і скажи, і ми тоді знайдемо когось іншого.
Мілен зітхнув, а тоді різко махнув рукою, немовби когось підкликаючи. Цей рух привернув увагу Вен, яка доти слухала розмову одним вухом. Вона роззирнулася й мало не підстрибнула з ляку, побачивши, що до них підходить зобов’язувач.
Досі їй вдавалося уникати зобов’язувачів на балах. Після того як кілька місяців тому вона вперше зіштовхнулася з великим преланом і внаслідок цього впала в око інквізиторові, Вен побоювалася навіть наближатися до них.
Зобов’язувач підійшов, кривлячи губи в моторошному посміху. Може, річ була у сплетених перед собою і захованих у сірі рукави долонях. Може, у побрижених зморшками татуюваннях довкола очей. А може, й у самих очах, що, здавалося, бачили всю сховану за маскою сутність Вен. Це був не просто дворянин, це був зобов’язувач — очі Пана Всевладаря, охоронець його закону.