Зобов’язувач зупинився біля їхнього гурту. Татуювання вказували, що він належав до Кантону правовір’я, головного міністерського владного органа. Він обвів їх поглядом і промовив рівним голосом:
— Слухаю?
Мілен дістав кілька монет.
— Обіцяю зустрітися з цими двома завтра за грою в шелдрі, — промовив він і простягнув монети літньому чиновникові.
Як на Вен, це була дурна причина кликати зобов’язувача, але той не засміявся й не поскаржився на несерйозність прохання. Натомість лише всміхнувся й спритно, наче злодюжка, заховав монети в кулаці.
— Я засвідчую це, лорде Мілене, — сказав він.
— Задоволені? — запитав Мілен Тайдена й Рене.
Ті кивнули.
Зобов’язувач обернувся, більше не глянувши на Вен, і неспішною ходою відійшов. Дівчина тихо відітхнула, проводжаючи його поглядом.
«Вони знають усе, що відбувається при дворі, — збагнула вона. — Якщо дворяни кличуть їх засвідчити навіть такі дрібниці...» Що більше Вен дізнавалася про Міністерство, то краще вона усвідомлювала, як хитро Пан Всевладар усе влаштував. Зобов’язувачі засвідчували кожну торговельну угоду: Доксонові й Рену доводилося мати з ними справи мало не щодня. Лише вони могли дати дозвіл на шлюб, розлучення, купівлю землі чи затвердити успадкування титулу. Якщо зобов’язувач не засвідчив подію — вважай, вона не відбулася; якщо він не поставив печатку на документі — однаково, що документ ніколи не був написаний.
Вен вражено похитала головою. Розмова тим часом перейшла на інші теми. Вечір був довгий, а голова її повнилася інформацією, яку слід було записати дорогою до Фелліса.
— Даруйте мені, лорде Мілене, — сказала вона, торкаючись його руки — хоча навіть цей доторк змусив її злегка здригнутися. — Гадаю, мені час покинути вас.
— Я проведу вас до карети, — запропонував дворянин.
— У цьому немає потреби, — мило відказала Вен. — Я хочу ще трохи перекусити, та й усе одно маю дочекатися свого террісійця. Я просто посиджу за своїм столиком.
— Як забажаєте, — мовив Мілен, шанобливо вклоняючись.
— Іди, якщо хочеш, Валетто, — сказала Клісс. — Але тоді ти не дізнаєшся новини, яку я маю про Міністерство...
Вен затрималася.
— Що за новина?
Очі Клісс заблищали, і вона скинула поглядом услід зобов’язувачеві, що вже відійшов далеко від них.
— Інквізитори гудять, наче рій розтривожених комах. Протягом останніх місяців вони знищили вдвічі більше злодійських банд скаа, ніж зазвичай. Вони вже навіть не арештовують їх, щоб стратити пізніше, — просто вбивають усіх одразу.
— Звідки ти це знаєш? — недовірливо запитав Мілен. Такий ставний і шляхетний на вигляд... Хто б міг подумати, що насправді він зовсім інакший.
— У мене свої джерела, — усміхнулася Клісс. — І мені відомо, що сьогодні вдень інквізитори накрили чергову банду. Недалеко звідси.
Вен відчула, як її всипало морозом. Вони якраз були недалеко від Кривоногової столярні... «Ні, цього не може бути. Доксон та решта занадто розумні. Навіть без Келсьє, вони мали б бути в безпеці».
— Кляті злодіюги! — сплюнув Тайден. — Вилупки-скаа забули своє місце! Мало того, що ми даємо їм їжу й одяг, то вони ще й крадуть із наших кишень!
— Дивовижно, як ці злодії взагалі виживають, — промуркотіла Карлі, молода Тайденова дружина. — Не можу собі уявити, яким це телепнем треба бути, щоб тебе обікрав скаа.
Тайден почервонів, і Вен зацікавлено глянула на нього. Карлі рідко розтуляла рот, а коли робила це, то лише для того, щоб ушпигнути свого чоловіка. «Мабуть, його обікрали. Або обшахрували».
Запам’ятавши інформацію на майбутнє, Вен обернулася, щоб іти — і опинилася лицем до лиця з особою, яка підійшла до їхнього гурту — Шан Еларіель.
Колишня Елендова наречена мала, як завжди, бездоганний вигляд. Її довге каштанове волосся відсвічувало блиском, а гарна фігура нагадувала Вен про власну худорлявість. Самовпевнена настільки, що могла змусити знітитися будь-кого, Шан в очах аристократії була втіленням ідеальної жінки — Вен починала це усвідомлювати.
Чоловіки поштиво схилили голови, а жінки присіли в реверансі, щасливі, що така важлива особа вшанувала їх, долучившись до їхньої розмови. Вен роззирнулася по боках, шукаючи можливості для втечі, але Шан стояла просто перед нею.
— Ах, лорде Мілене, — із усмішкою звернулася вона до кавалера Вен, — як шкода, що ваша пара на цей вечір захворіла. Схоже, у вас лишився невеликий вибір.