Вен роззирнулася знічев’я, і раптом їй в око впав Еленд Венчер, що стояв неподалік, балакаючи з кількома молодими дворянами. Дівчина заціпеніла. Частина її — та, що належала Вен, — прагнула втекти кудись і сховатися. Хоча би під стіл — забитися туди разом із сукнею.
Дивно, але та частина, що належала Валетті, виявилася сильнішою. «Я повинна поговорити з ним, — подумала вона. — Не через Шан, а тому, що мушу дізнатися правду. Доксон перебільшував. Інакше бути не може».
Коли ж це вона стала такою зухвалою? Підводячись, Вен сама дивувалася зі своєї рішучості. Вона перетнула бальну залу, побіжно оглянувши на ходу свою чорну сукню. Один з Елендових товаришів торкнувся його плеча й порухом голови вказав на Вен. Еленд обернувся, а два його бесідники відійшли.
— О, Валетто, — промовив він, коли дівчина зупинилася перед ним. — Я сьогодні пізно прибув на бал. Не знав навіть, чи ви теж тут.
«Брехня. Усе ти чудово знав. Валетта нізащо б не пропустила бал у Гастінгів». Як почати розмову? Як запитати?
— Ви мене уникаєте, — промовила вона.
— Ну... я б так не сказав. Просто я був зайнятий. Родинні справи, знаєте. До того ж я попереджав, що невихований і... — він замовк на півслові. — Валетто, з вами все гаразд?
Вен усвідомила, що злегка схлипує, і відчула на щоці сльозу. «Ідіотка! — подумала вона, витираючи очі Лишветродовою хустинкою. — Зіпсуєш весь макіяж!»
— Валетто, ви тремтите! — занепокоєно мовив Еленд. — Ходімо на балкон, вам не завадить подихати свіжим повітрям.
Вона дозволила вивести себе з зали, геть від звуків музики й людського гамору. Вони вийшли в тиху темряву. Балкон — один із багатьох, що виступали в горішній частині центральної вежі Гастінгів, — був порожній. У балюстраду був вбудований єдиний кам’яний ліхтар, а по кутках були зі смаком розставлені вазони з рослинами.
У повітрі, як завжди оповиваючи все, линула імла. Утім, на балконі, близько до теплого приміщення, вона була не надто густою. Еленд не звертав на неї уваги. Як і більшість дворян, він вважав страх перед імлою дурними забобонами скаа. Вен була схильна з цим погодитися.
— То в чому річ? — запитав Еленд. — Визнаю, я ігнорував вас. Пробачте. Ви не заслужили на таке ставлення. Просто я... мені видалося, що ви добре даєте собі раду і вам не потрібен такий баламут, як я...
— Ви коли-небудь спали з жінкою-скаа? — випалила Вен.
Еленд спантеличено звів брови.
— То це в цьому річ? Хто вам це сказав?
— То спали чи ні? — наполягла Вен.
Еленд завагався, підібгавши губи.
«Пане Всевладарю! То це правда».
— Сядьте, — промовив дворянин, підсуваючи їй стілець.
— То це правда, чи не так? — запитала Вен, сідаючи. — Ви це робили. Він мав рацію. Ви всі чудовиська.
— Я... — він поклав руку дівчині на плече, але вона скинула її.
Чергова сльоза скотилася по щоці, упала на плаття й розтеклася мокрою плямою. Вен витерла очі, і на хустинці лишився макіяж.
— Це сталося, коли мені було тринадцять, — тихо промовив Еленд. — Батько вирішив, що настав час мені «стати чоловіком». Я не знав, що дівчину після цього вб’ють, Валетто. Слово честі, не знав.
— А потім? — відчуваючи, як її огортає лють, запитала Вен. — Скількох дівчат ви погубили, Еленде Венчере?
— Жодної! Цього більше ніколи не повторилося, Валетто. Ніколи після того, як я дізнався, що відбулося першого разу.
— Ви сподіваєтеся, що я повірю?
— Не знаю, — відказав Еленд. — Слухайте, серед придворних дам заведено вважати всіх чоловіків тваринами, та ви маєте повірити мені. Ми не всі такі.
— А мені казали, що всі.
— Хто таке казав? Провінційні дворяни? Валетто, вони не знають нас. Вони заздрять, бо ми контролюємо більшість каналошляхів... можливо, вони й мають право на заздрість. Але це не значить, що ми всі нелюди.
— Якщо не всі, то яка частина? — зажадала знати Вен. — Як багато дворян чинять таке?
— Може, третина, — відказав Еленд. — Я не впевнений. Я рідко проводжу час із таким типом людей.
Вона хотіла йому вірити, і це бажання мало би зробити її недовірливішою. Але поглянувши в його очі — очі, які вона вважала чесними, — Вен відчула, що піддається. Чи не вперше на своїй пам’яті, вона відмовилася слухати Рінові нашепти й просто повірила.
— Третина, — прошепотіла вона.
«Так багато. Але це краще, ніж усі».
Вона піднесла руку, щоб знову витерти очі, і Еленд зауважив хустинку.