— Я не піду за ними відкрито, — тихо відказала Вен. — Я скористаюся алломантією. Але на це мені потрібен твій дозвіл.
— Розумію... Як ваша рана?
— Загоїлася бозна-коли. Я вже й забула про неї.
Сейзед зітхнув.
— Що ж, гаразд. Пан Келсьє однаково після повернення збирався відновити ваше навчання. Лише... будьте обережна. Дивно просити про таке з-імли-народжену, але я все одно прошу.
— Я буду, — пообіцяла Вен. — Зустрінемося на отому балконі за годину.
— Щасти вам, панно, — відказав Сейзед.
Вен уже квапилася назад, на балкон. Вона зайшла за стіну й стала перед кам’яною балюстрадою, за якою клубочилась імла. Прекрасна ворушка порожнеча. «Як довго я цього чекала», — подумала дівчина, добуваючи з рукава флакончик із металами. Пожадливо вихиливши його, вона дістала жменю монет.
А тоді, розкошуючи, вистрибнула на балюстраду й кинулась у темну імлу.
Вітер шарпав її сукню. Олово дало змогу бачити, а п’ютер наділив силою, і вона звернула погляд до схожого на контрфорс муру, що сполучав головну фортецю з вежею. Вен кинула монету, і сталь дала змогу стрілою шугнути в темряву.
Сукня лопотіла, заважаючи лету. Вен здавалося, ніби вона тягне за собою цілий тюк тканини, однак алломантичної сили вистачало, щоб не зважати на це. Вежа, до якої пішов Еленд, була наступна — потрібно було дістатися на горішній перехід, який поєднував її з центральною будівлею. Вен розвогнила сталь, злетіла трохи вище, а тоді кинула ще одну монету в імлу позаду. Коли та вдарилася об стіну фортеці, дівчина скористалася нею, щоб «штовхнути» себе вперед.
Вен врізалася в мур трохи нижче, ніж треба — шари тканини пом’якшили удар, — але спромоглася вхопитися за край. Без п’ютеру було б непросто підтягтися й вилізти нагору, але за допомогою алломантії їй це легко вдалося.
Пригнувшись у своїй чорній сукні, вона скрадалася верхівкою муру. Сторожі не було, але перед входом до вежі виднілася освітлена вартівня.
«Туди не можна», — подумала дівчина й поглянула вгору. Вежа, як видавалося, мала кімнати, і в кількох вікнах горіло світло. Вен кинула монету й, «відштовхнувшись», злетіла. Відтак «потягнула» за віконну раму, смикнула себе вгору і м’яко опустилася на кам’яне зовнішнє підвіконня. Віконниці були зачинені на ніч, і щоб почути, що відбувається всередині, їй довелося притулитися до них і розвогнити олово.
— ...бали завжди затягуються мало не до ранку. Будемо, мабуть, стояти подвійну варту.
«Це сторожа», — подумала Вен, підстрибнула й «відштовхнулася» від верхівки вікна. Вікно задеренчало, а дівчина шугнула вгору вздовж вежі. Вхопившись за наступне підвіконня, вона підтягнулася й вилізла на нього.
— ...не шкодую, що запізнився, — почувся зсередини знайомий голос Еленда. — Вона значно вродливіша за тебе, Телдене.
Пролунав чоловічий сміх.
— Нарешті неприступний Еленд Венчер потрапив у полон до вродливого личка.
— Вона має не лише вродливе личко, Жастесе, — сказав Еленд. — У неї добре серце — на своїй плантації вона допомагала скаа-втікачам. Гадаю, треба якось привести її на нашу зустріч.
— Навіть не думай про це, — відповів басовитий голос. — Бачиш-но, Еленде, я не маю нічого проти, коли тобі кортить пофілософствувати. Хай йому грець, я навіть перекину з тобою кілька чарчин і послухаю твої теревені. Але я не дозволю, щоб до наших розмов долучалися сторонні.
— Погоджуюсь із Телденом, — сказав Жастес. — Нас п’ятьох достатньо.
— Слухайте, — пролунав Елендів голос. — Мені здається, це несправедливо з вашого боку...
— Еленде... — благально промовив ще чийсь голос.
— Гаразд, гаразд. Телдене, ти читав книжку, яку я дав тобі?
— Я намагався. Але вона завелика.
— Але хороша, чи не так? — запитав Еленд.
— Непогана, — погодився Телден. — Тепер я розумію, чому Пан Всевладар так її ненавидить.
— Редалевінові праці кращі, — сказав Жастес. — Лаконічніші.
— Мені не хотілося б скиглити, — промовив п’ятий голос. — Але невже читати — це все, що ми збираємося робити?
— А що поганого в читанні? — запитав Еленд.
— Нуднувато, — відказав п’ятий учасник розмови.
«Оце розумний чоловік», — подумала Вен.
— Нуднувато? — перепитав Еленд. — Панове, ці ідеї, ці слова — у них усе. Люди, які написали їх, знали, що підуть на страту. Хіба ви не відчуваєте їхнього запалу?
— Запал є, — відказав п’ятий голос, — а от користі нема.
— Ми можемо змінити цей світ, — мовив Жастес. — Двоє з нас — спадкоємці своїх домів, решта троє — другі в черзі наступництва.
— Одного дня ми стоятимемо біля керма, — додав Еленд. — Якщо ми впровадимо у життя ці ідеї — справедливість, дипломатію, поміркованість, — ми зможемо натиснути навіть на Пана Всевладаря!