— Але в Лютаделі ще лишається дев’ять Великих домів, — нагадав Бриз.
— Вони вже почали ночами вбивати одне одного, — сказав Келсьє. — Від цього до відкритої війни — один крок. Підозрюю, невдовзі ми станемо свідками масової втечі зі столиці — всі, хто не захоче важити життям заради того, щоб зберегти вплив у Лютаделі, вирішать покинути його на кілька років.
— Але найсильніші доми, як видається, не дуже бояться, — заперечила Вен. — Принаймні вони досі влаштовують бали.
— Бали вони будуть влаштовувати аж до самого кінця, — відказав Келсьє. — Це дає їм чудовий привід зустрітися з союзниками й поспостерігати за ворогами. Війна домів — це насамперед війна за політичний вплив, а тому їм потрібне політичне поле бою.
Вен кивнула на знак згоди.
— Геме, — звернувся ватажок до товариша, — нам треба мати на оці лютадельський гарнізон. Ти збираєшся завтра зустрітися зі своїми знайомими солдатами, як і планував?
— Так, — відказав Гем. — Не можу нічого обіцяти, але спробую відновити кілька знайомств. Дайте мені трохи часу — і я дізнаюся, що на думці у гарнізонців.
— Чудово, — мовив Келсьє.
— Я хотіла б піти з ним, — озвалася Вен.
Ватажок здивовано глянув на неї.
— З Гемом?
— Так. Я ще не тренувалася з громилом. Гем, мабуть, зможе навчити мене чогось корисного.
— Але ж ти вже вмієш спалювати п’ютер, — сказав Келсьє. — Ми вправлялися з ним.
— Воно, звісно, так...
Як же йому пояснити? Гем працював лише з п’ютером — він напевне володів ним краще, ніж Келсьє.
— Та лиши ти дитину в спокої, — утрутився Бриз. — Вона, мабуть, просто втомилася від балів і вечірок. Дозволь їй знову трохи побути звичайним вуличним дівчиськом.
— Гаразд, — знехотя погодився Келсьє. Доливши собі ще вина, він запитав: — Бризе, твої гамівники дадуть собі раду, якщо тебе якийсь час не буде?
Бриз стенув плечима.
— Я, без сумніву, найефективніший член команди. Але я навчив і інших — вони зможуть успішно вербувати скаа, особливо тепер, коли повсюди тільки й мови, що про Вцілілого.
— До речі, про це нам треба побалакати, Келе, — насупившись, сказав Доксон. — Мені не надто подобається весь цей містицизм довкола тебе й Одинадцятого металу.
— Пізніше поговоримо про це, — пообіцяв Келсьє.
— А чому ти запитуєш про моїх людей? — поцікавився Бриз. — Тебе зрештою взяли такі заздрощі до мого бездоганного відчуття стилю, що ти вирішив мене спекатися?
— Можна й так сказати, — відповів Келсьє. — Я тут подумую за кілька місяців відправити тебе на заміну Єденові.
— На заміну Єденові? — здивовано перепитав Бриз. — Ти хочеш, щоб я очолив армію?
— Чом би й ні? — відказав ватажок. — У тебе чудово виходить командувати людьми.
— Непомітно, мій любий друже. Я ніколи не висуваюся на передній план. Подумати лишень, я буду воєначальником! Ти хоч маєш уявлення, як безглуздо це звучить?
— А ти поміркуй, — мовив Келсьє. — На той час вербування добігатиме кінця, і найбільше користі ти принесеш, якщо поїдеш до печер, а Єден повернеться, щоб працювати зі своїми контактами тут.
Бриз замислився.
— Може, ти й маєш рацію.
— Так чи інак, — Келсьє підвівся, — а мені здається, що вина замало. Страшку, зроби ласку, збігай до льоху й принеси ще одну плящинку, гаразд?
Хлопчина кивнув, і розмова перейшла на менш важливі теми. Вен зручно влаштувалася на стільці, відчуваючи тепло від вугільної грубки, задоволена тим, що можна просто насолоджуватися моментом, коли не треба хвилюватися, битися чи обдумувати плани.
«Якби тільки Рінові довелося зазнати чогось такого в житті, — думала вона, несамохіть торкаючись сережки. — Можливо, усе тоді обернулося б для нього інакше. Для нього і для мене».
Наступного дня Гем і Вен вирушили до лютадельського гарнізону.
Вен гадала, що після того, як стільки часу вдавала з себе дворянку, почуватиметься незвично, одягнувши знову вуличний одяг. Але ні. Авжеж, дещо трохи змінилося: їй не потрібно було перейматися правильною позою під час сидіння чи пильнувати, щоб сукня не торкалася брудних стін чи підлоги. Однак вона досі почувалася природно у звичайному повсякденному вбранні.
Вен одягла прості коричневі штани, заправлену за пояс вільну білу сорочку, а поверх неї — шкіряний жилет. Тепер уже довше волосся вона сховала під картуз. Випадкові перехожі могли сприйняти її за хлопця, але Гем, схоже, вважав, що це не має значення.
Це й справді не мало значення. Вен звикла, що люди пильно придивляються до неї, оцінюють, але на вулиці в її бік заледве чи хто й скинув поглядом. Робітники, що ледве пересували ноги, байдужі дрібні дворяни, навіть заможні скаа, як Кривоніг, — ніхто не звертав на неї уваги.