«Келсьє інакший, — спробувала вона переконати сама себе. — Він вчинить усе правильно».
І все ж вона не була певна. Можливо, цього не розумів Гем, але Вен бачила всі спокуси. Попри зіпсованість дворян, у вищому світі було щось принадне. Її полонили краса, музика, танці. На відміну від Келсьє, Вен не цікавили політичні інтриги чи навіть шахрайство, але вона розуміла, чому він міг би зволікати з рішенням покинути Лютадель.
Саме це зволікання знищило колишнього Келсьє. Щоправда, натомість створило кращого — цілеспрямованішого й менш самолюбного. Принаймні Вен на це сподівалася.
«Звісно, його попередній план коштував йому коханої жінки. Чи не тому він так ненавидить дворян?»
— Геме, — запитала вона, — Келсьє завжди так ставився до дворянства?
— Так, але тепер його ненависть посилилася.
— Іноді він мене лякає. Здається, він прагне вбити їх усіх, не розбираючи, хто є хто.
— Мене він теж турбує, — зізнався Гем. — Ця байка про Одинадцятий метал... Він наче збирається зробити з себе якогось святого, — він зустрівся поглядом із Вен. — Не хвилюйся надто через це. Бриз, Докс і я вже розмовляли про це. Ми поговоримо з Келом, спробуємо його трохи вгамувати. Він не має на думці нічого поганого, але часом його трохи заносить не в той бік.
Вен кивнула. Попереду видніла звична черга тих, хто чекав на дозвіл пройти міською брамою. Вони з Гемом мовчки проминули похмуру юрбу — робітників, яких направили в доки, скаа, що працювали на заміських фабриках і млинах біля річки чи озера, дрібних дворян, що мали бажання помандрувати. Усім їм потрібна була поважна причина, щоб покинути місто: Пан Всевладар жорстко контролював переміщення всередині імперії.
«Бідолахи», — подумала Вен, коли вони проходили повз обшарпану зграйку дітлахів із цебрами й щітками. Очевидно, їм наказали видертися на мури, щоб позішкрібати лишайники, які понаростали там від імли. Попереду, біля воріт, чиновник вилаяв і виштовхнув якогось робітника з черги. Скаа важко впав, але зрештою сяк-так підвівся й поплентався в кінець людської вервечки. Якщо його не випустять із міста, він не зможе відробити щоденної норми, а отже, його родина не отримає жетонів на харчування.
Гем повів її вулицею, що бігла вздовж міського муру. Наприкінці її було видно великий комплекс будівель. Вен ніколи раніше не бачила зблизька казарми лютадельського гарнізону: здебільшого злодії намагалися триматися від них якомога далі. Коли вони підійшли ближче, оборонна міць споруди вразила Вен. Стіна, що оточувала казарми, їжачилася великими шпичаками, а будівлі всередині були приземкуваті й добре укріплені. Біля брами стояли солдати й ворожими очима поглядали на всіх, хто наближався до них.
Вен сповільнила ходу, а тоді стала.
— Геме, а як ми потрапимо всередину?
— Не турбуйся, — відказав він, теж зупиняючись. — Мене там знають. До того ж усе не так погано, як видається. Гарнізонці лише прибирають загрозливого вигляду. Як ти можеш здогадатися, їх у місті не надто люблять. Переважно це скаа, люди, які в обмін на краще життя, продалися Панові Всевладарю. Коли в Лютаделі відбуваються заворушення, місцевому гарнізону зазвичай добряче дістається від незадоволених. Тому він так добре укріплений.
— То ти... знаєш цих людей?
Гем кивнув.
— Я не вмію натягати на себе личини, як Бриз чи Кел, і вдавати когось іншого. Я той, хто я є. Ці солдати не знають, що я імлистий, але їм відомо, що я працюю в підпіллі. Багатьох із них я знаю вже не один рік, вони постійно намагаються мене завербувати. Зазвичай таких, як я, що вже відпали від загальної маси скаа, легше підмовити вступити до їхніх лав.
— Але ж ти збираєшся зрадити їх, — тихо промовила Вен, відводячи Гема на узбіччя.
— Зрадити? — перепитав він. — Ні, це не буде зрада. Ці люди — найманці, Вен. Їх найняли, щоб битися, і вони битимуться з друзями чи навіть родичами, якщо станеться якесь заворушення чи повстання. Солдати навчені розуміти такі речі. Ми можемо бути друзями, але коли дійде до битви, ніхто з нас не вагатиметься, вбивати один одного чи ні.
Вен невпевнено кивнула. Це видавалося... жорстоким. «Але таке життя. Жорстоке. Принаймні щодо цього Рін їй не брехав».
— Бідолахи, — сказав Гем, дивлячись у бік гарнізону. — Нам не завадили б такі люди. Перш ніж вирушити до печер, я зумів завербувати кількох, які видалися мені найбільш схильними погодитись. Решта... що ж, вони обрали свій шлях. Вони, як і я, просто намагаються забезпечити своїм дітям краще життя. Різниця лише в тому, що для цього вони готові працювати на нього, — Гем знову глянув неї. — То що, хочеш почути кілька корисних порад, як спалювати п’ютер?