Доксон, очевидно, помітив тривогу в його очах.
— У будь-якому разі, армія нам уже нічим не допоможе, — сказав він.
— Знаю, — відповів Келсьє. — Тут уже йдеться лише про те, щоб урятувати цим хлопцям життя. Я надішлю звістку, щойно матиму змогу.
Доксон кивнув.
Келсьє обернувся й розвогнив п’ютер. Його заплічна торба враз зробилася такою легкою, наче була порожня.
— Підпалюй п’ютер, Вен. Ми рушаємо.
Дівчина кивнула, і Келсьє відчув алломантичну пульсацію від неї.
— Розвогнюй, — наказав він, дістаючи зі скрині два марево-плащі й кидаючи один їй.
Другий плащ він накинув собі на плечі, а тоді рушив уперед і розчахнув задні двері. На небі яскраво світило червоне сонце. Заклопотані ватажани покинули на мить свої справи й обернулися, щоб провести поглядами Вен та Келсьє.
Дівчина квапливо порівнялася з ним.
— Гем сказав, що треба навчитися спалювати п’ютер лише тоді, коли він потрібний... що краще використовувати його обережно.
Келсьє обернувся і глянув на неї.
— Тепер не час для обережності. Тримайся біля мене і намагайся не відстати. І пильнуй, щоб у жодному разі в тебе не закінчився п’ютер.
Вен кивнула, але в її очах раптом промайнула тривога.
— Гаразд, — мовив Келсьє і глибоко вдихнув. — Гайда!
Келсьє з надлюдською швидкістю рвонув провулком. Вен кинулася за ним, і вони вибігли на вулицю. П’ютер шаленим вогнем палав усередині. Якщо спалювати його й далі так інтенсивно, то всі п’ять кульок вона використає менш ніж за годину.
На вулиці було повно робітників і дворянських карет. Келсьє, не зважаючи ні на кого й не скидаючи швидкості, помчав просто посередині дороги. Вен бігла за ним, дедалі більше непокоячись, у що це вона вплуталася.
«Я не могла відпустити його самого», — думала дівчина. Щоправда, минулого разу, коли Вен напросилася з Келсьє, усе скінчилося тим, що вона мало не загинула, а потім цілий місяць провалялася в ліжку.
Ватажок маневрував між каретами, відштовхував з дороги перехожих і гнав вулицею так, наче вона належала тільки йому. Вона щосили намагалася не відставати. Земля миготіла під ногами, а люди пролітали повз так швидко, що Вен навіть не встигала роздивитися облич. Час від часу позаду лунали роздратовані крики, які, втім, одразу ж обривалися.
«Плащі, — збагнула дівчина. — Ось чому ми наділи їх... ось чому ми завжди їх носимо. Дворяни, які побачать марево-плащі, не наважаться стати нам поперек дороги».
Келсьє повернув і попрямував просто до північної брами. Вен побігла за ним. Перед брамою він не сповільнився, і люди, що стояли в черзі, стали показувати на них пальцями. Прибрамні вартові обернулися з подивом на обличчях.
Келсьє стрибнув.
Солдат в обладунку впав із криком, збитий з ніг алломантичним «поштовхом» з-імли-народженого, що злинув над ним. Вен набрала повітря в груди, кинула монету, щоб дати собі поштовх, і теж стрибнула. Вона легко злетіла над другим вартовим, що збентежено задер голову, тимчасом як його товариш корчився на землі.
Вен «відштовхнулася» від солдатового обладунку, щоб вилетіти вище. Чоловік поточився, але встояв на ногах: вона була значно легша за Келсьє.
Вен здійнялася понад мурами й почула вражені крики солдатів, що стояли нагорі. Лишалося тільки сподіватися, що її ніхто не впізнає. Це було малоймовірно. Хоча картуз і злетів з її голови під час польоту, навряд чи комусь, хто знав леді Валетту, спаде на думку, що завсідниця балів і з-імли-народжена в брудних штанах — це та сама особа.
Марево-плащ сердито лопотів на вітрі. Келсьє вже перелетів по дузі через мур і почав спускатися. Вен летіла за ним. Так дивно було користуватися алломантією при денному світлі! Навіть неприродно. Вона припустилася помилки й подивилася вниз. Замість заспокійливої ворушкої імли дівчина побачила далеку-далеку землю.
«Як високо!» — жахнулася Вен. На щастя, вона не розгубилась і вчасно «відштовхнулася» від монети, яку використовував для спуску Келсьє. Падіння сповільнилося, стало керованим, і вона важко опустилася на вкриту попелом землю.
Ватажок уже щодуху мчав битим шляхом. Вен побігла за ним, не зважаючи на торговців і мандрівників. Вона гадала, що тепер, за містом, Келсьє стишить біг. Він не стишив. Навпаки — пришвидшив.
Аж тут Вен збагнула. Він не мав наміру йти чи бодай бігти в спокійному темпі.
Він збирався цілу дорогу гнати щодуху.
До печер було два тижні пливти каналошляхом. Цікаво, за скільки часу вони подолають цю відстань? Вони рухалися швидко, страшенно швидко. Повільніше, ніж кінь, що скаче вчвал, але, з іншого боку, жоден кінь не зможе чвалувати так довго.