Вен не почувала втоми. Поклавшись на п’ютер, вона лише зовсім трохи напружувала м’язи. Ноги, здавалося, ледь торкалися землі, і з таким запасом п’ютеру вона, либонь, могла тривалий час підтримувати цей темп.
Вен порівнялася з Келсьє і бігла тепер обік нього.
— А це виявилося легше, ніж я гадала.
— П’ютер покращує рівновагу, — пояснив ватажок. — Інакше ти зараз шпорталася б за власні ноги.
— Як ти гадаєш, що ми там знайдемо? У печерах.
Келсьє похитав головою.
— Зараз немає сенсу про це говорити. Краще побережи сили.
— Але я нітрохи не втомилася!
— Побачимо, що ти скажеш через шістнадцять годин, — відповів Келсьє, пришвидшуючись, коли вони звернули з битого шляху й побігли широким бечівником уздовж каналу Лют-Давн.
«Шістнадцять годин!»
Вен трохи відстала, щоб мати більше вільного місця для рухів. Келсьє наддав іще швидкості, і тепер вони мчали, як навіжені. Він мав рацію: якби не п’ютер і олово, Вен уже давно спіткнулася б на нерівній дорозі. За допомогою алломантії їй вдавалось утримувати рівновагу, хоч вона й мусила бути дедалі уважнішою в міру того, як западала темрява і з’являлась імла.
Час від часу Келсьє кидав монету, щоб перестрибнути з одного пагорка на інший, але здебільшого він просто біг у рівномірному темпі, тримаючись каналошляху. Спливали години, і Вен, як і було обіцяно, стала помалу втомлюватися. Вона не скидала швидкості, але відчувала, як у тілі наростає опір і з’являється чимраз сильніше бажання зупинитися й перепочити. Попри п’ютер, її сили починали вичерпуватися.
Вен постійно підтримувала запас металу на високому рівні. Вона боялася, що коли п’ютеру забракне, її охопить така сильна знемога, що вона вже не ступить і кроку. Крім того, Келсьє наказав їй пити багато води, хоча аж такої спраги вона не відчувала.
Настала ніч, темна й тиха. Жоден мандрівник не наважувався подорожувати в імлі. Вен і Келсьє минали каналові човни й баржі, пришвартовані на ніч, табори бурлаків, чиї щільно запнуті намети тулилися один до одного. Двічі їм траплялися імлисті почвари, перша з яких добряче налякала Вен. Келсьє просто пробіг повз неї, не звертаючи жодної уваги на потворну напівпрозору тушу з перетравлених решток людей і тварин, чиї кістки тепер стали скелетом почвари.
Ватажок мчав далі. Час розплився, а біг заступив собою всі інші відчуття Вен, усю її сутність. Рух потребував так багато уваги, що їй важко було зосередитися на своєму супутникові, який біг попереду в імлі. Вона тільки швидко-швидко переставляла ноги. Тіло її лишалося сильним — і водночас видавалося страшенно виснаженим. Кожен крок вимагав величезного зусилля. Вона прагнула тільки одного — спинитися.
Келсьє не давав їй перепочинку. Він мчав без упину, змушуючи її бігти за ним, не зменшуючи несамовитої швидкості. Світ Вен перетворився на безчасся, у якому панували примус, біль і всеохопна змора. Вони сповільнювалися лише для того, щоб попити води й ковтнути ще кілька п’ютерних кульок, — але ніколи не зупинялися. Вен почало здаватися, що вона... що вона не може зупинитися. Її думки заполонила втома. Лишився тільки розвогнений п’ютер. І більше нічого.
Зненацька її приголомшило світло. Сходило сонце, імла поступово зникала. Денне сяйво, однак, не зупинило Келсьє. Не могло зупинити. Вони мусили бігти. Вони мусили... мусили... тільки... бігти...
«Я помираю».
Ця думка протягом останніх годин уже не вперше зринала в її голові. Вона кружляла там, дзьобаючи мозок, неначе якийсь птах-падлоїд. Вен бігла далі.
«Я ненавиджу бігати, — подумала дівчина. — Саме тому я завжди жила в місті, а не в селі. Щоб не бігати».
Щось підказувало їй, що ця думка позбавлена сенсу, але наразі вона не могла похизуватися ясністю розуму.
«Келсьє я теж ненавиджу. Він усе біжить і біжить. Скільки часу минуло від сходу сонця? Кілька хвилин? Кілька годин? Тижнів? Років? Присягаюся, я ніколи не думала...»
Келсьє стишив біг і зупинився попереду на дорозі.
Це настільки приголомшило Вен, що вона мало не наштовхнулася на нього. Затинаючись, вона почала незграбно сповільнюватися, немовби забула, як це — не бігти. Вона спинилася, а тоді спантеличено втупилась у свої ноги.
«Щось не так, — подумала дівчина. — Я не можу просто стояти. Я повинна бігти».
Вона відчула, що знову починає рухатись, але Келсьє схопив її. Вен кволо запручалася.
«Відпочинь, — прошепотів чийсь голос у її голові. — Розслабся. Ти забула, але це дуже приємно...»