— Вен! — вигукнув Келсьє. — Не гаси п’ютер! Нехай горить далі, інакше ти зомлієш!
Дівчина струснула головою, погано усвідомлюючи, що відбувається, намагаючись збагнути, що він їй каже.
— Олово! — закричав ватажок. — Розвогни його! Негайно!
Вен послухалась. Голова вибухнула майже забутим головним болем, а очі довелося міцно заплющити від сліпучого сонячного світла. М’язи ніг горіли, а зі стопами справи були ще гірші. Однак раптова хвиля відчуттів повернула їй свідомість. Вен закліпала і звела погляд на Келсьє.
— Краще? — запитав він.
Дівчина кивнула.
— Ти познущалася над своїм організмом, — сказав Келсьє. — Він мав би вимкнутися багато годин тому, але ти підтримувала його функціонування за допомогою п’ютеру. Ти відновишся, і наступного разу тобі навіть буде легше отак пересилювати себе, але зараз ти мусиш підтримувати горіння п’ютеру й лишатися притомною. Поспати ми зможемо пізніше.
Вен знову кивнула.
— Чому?.. — прохрипіла вона. — Чому ми зупинилися?
— Прислухайся.
Вен прислухалася. І почула... чиїсь голоси. Крики.
Вона глянула на Келсьє.
— Битва?
— Так. До Голстепа ще близько години дороги на північ, але, гадаю, ми знайшли те, по що прийшли. Ходімо.
Він відпустив її, кинув монету й перескочив через канал. Вен рушила за ним. Келсьє вибіг на вершину ближнього пагорка і став, дивлячись на схід. Дівчина наздогнала його — і вдалині виразно побачила битву з усіма її подробицями. Подмух вітру кинув їй в обличчя запахи.
Кров. Долина внизу була засіяна трупами. На дальньому краї ще тривав бій — купка чоловіків у пошарпаному цивільному вбранні протистояла значно більшому війську в одностроях, що оточило її.
— Ми запізнилися, — мовив Келсьє. — Наші, мабуть, розбили голстепський гарнізон, а тоді спробували відступити назад до печер. Але Валтру лише за кілька днів звідси, а його гарнізон налічує п’ять тисяч. Вони дісталися сюди швидше за нас.
Мружачи очі, Вен, яка попри сонячне світло користалася оловом, побачила, що він має рацію. Більша армія була в імперських одностроях і, судячи з того, як лежали трупи, напала на меншу, коли та була на марші. Скаа не мали жодного шансу. Вен побачила, як повстанці почали здіймати руки, але солдати все одно вбивали їх. Дехто боронився до останнього, але гинув майже так само швидко.
— Це різанина, — з люттю в голосі промовив ватажок. — Схоже, гарнізонці з Валтру дістали наказ не лишати живих.
Він ступив крок уперед.
— Келсьє! — Вен схопила його за руку. — Куди ти?
Він обернувся до неї.
— Там ще є живі люди. Мої люди.
— І що ти збираєшся зробити — напасти самотужки на цілу армію? Що це дасть? Повстанці не володіють алломантією — вони не зможуть підпалити п’ютер і втекти звідси. Ти не зупиниш цілої армії, Келсьє!
Він скинув її руку: дівчина не мала сили його втримати. Вона поточилася й упала в чорну куряву, здійнявши хмарку попелу. Ватажок став спускатися схилом пагорка в напрямку битви.
Вен звелася навколішки.
— Келсьє! — гукнула вона, скидуючи з себе втому. — Ми не непереможні, пам’ятаєш?
Він завагався, а тоді зупинився.
— Ти не непереможний, — прошепотіла вона. — Тобі не зупинити їх усіх. Не врятувати цих людей.
Келсьє стояв мовчки, стискаючи кулаки. Відтак поволі схилив голову. Різанина вдалині тривала, хоча повстанців зосталося вже небагато.
— Печери, — прошепотіла Вен. — Наші мали когось там лишити, адже ж так? Може, вони розкажуть нам, чому армія виявила себе. Може, тобі вдасться врятувати тих, хто лишився. Люди Пана Всевладаря неодмінно шукатимуть місце розташування армії... якщо не шукають уже.
Келсьє кивнув.
— Гаразд. Ходімо туди.
Він зістрибнув до печери. Довелося розвогнити олово, щоб побачити бодай щось у густій темряві, яку, крім далекого проблиску світла згори, нічого не порушувало. Шарудіння Вен, яка спускалася вузьким проходом, його надчутливим вухам видалося оглушливим гуркотом. У самій печері — нічого. Жодного звуку, жодного світла.
«Вона помилилася, — подумав він. — Ніхто не лишився».
Келсьє глибоко вдихнув-видихнув, намагаючись угамувати розпач і лють. Він покинув своїх людей на полі бою. Ватажок струснув головою, не слухаючи доводів розуму. Його гнів ще не охолов.
Поруч зістрибнула Вен. Її постать навіть для його оловозору була лише темними обрисами.
— Нікого, — повідомив він, і його голос глухою луною відбився від стін печери. — Ти помилилася.
— Ні, — прошепотіла Вен. — Там.
Зненацька вона з котячою спритністю кинулася вперед і зникла в темряві. Келсьє заскреготав зубами й гукнув її, а тоді пішов на звук, що долинав із бічного тунелю.