Келсьє дав другові час, полічивши до десяти, а відтак сягнув усередину себе й підпалив усі метали. Його тіло виповнилося силою, ясністю й міццю.
Келсьє всміхнувся, а тоді, спалюючи цинк, потягнувся до інквізитора й різко смикнув його емоції. Нелюд завмер, а потім крутнувся на місці, обернувшись у бік Кантону.
«Що ж, побавимося в лови», — подумав Келсьє.
3
Ми прибули до Террісу на початку тижня, і маю зазначити, що краєвиди тут гарні. На півночі високі гори зі сніговими шапками на лисих маківках і схилами, вкритими плащами лісу, стоять, наче боги, які вартують цей зелений і родючий край. Мої землі на півдні переважно рівнинні; гадаю, вони мали б не такий похмурий вигляд, якби кілька гір їх урізноманітнили.
Тутешні люди — переважно скотарі, хоча дроворуби й хлібороби теж трапляються. Цей край — ниви й пасовища, і дивно, що в такій сільській місцевості народилися пророцтва й віровчення, на які тепер покладається весь світ.
Кеймон лічив золоті монети, одну за одною опускаючи їх до невеличкої скриньки, що стояла на його столі. Він досі видавався трохи приголомшеним. І не дивно: три тисячі скринців — казково велика сума, набагато більша, ніж Кеймон міг заробити за цілий рік, нехай навіть дуже вдалий. Найближчі поплічники сиділи разом із ним, ель лився рікою, раз по раз вибухав регіт.
Вен сиділа в кутку, намагаючись зрозуміти, що її непокоїть. Три тисячі скринців. Міністерство ніколи б не видало таку суму так легко. Прелан Ар’єв видавався надто розумним, щоб його можна було пошити в дурні.
Кеймон опустив ще одну монету до скриньки. Виставляти таке багатство напоказ було або дурістю, або хитрим задумом. Злодійські ватаги додержувалися суворого правила: кожен отримував частку здобичі відповідно до свого статусу. Звісно, іноді спокуса порішити ватажка й забрати його гроші собі була велика, але успішний лідер давав більше прибутку кожному ватажанину. Убити його передчасно означало позбутися майбутніх доходів та ще й накликати на себе гнів інших членів ватаги.
І все ж... три тисячі скринців... цього могло виявитися досить, щоб спокусити навіть найрозважливішого злодія. Усе це було неправильно.
«Треба вибиратися звідси, — вирішила Вен. — Утікати від Кеймона, утікати з цього лігва, бо щось може статися».
Однак... утікати? Самій? Вона ще ніколи не лишалася сама, поруч завжди був Рін. Це він водив її від міста до міста, приєднуючись до різних злодійських ватаг. Вен любила самотність. Але думка про те, щоб жити в місті самій, жахала її. Саме тому вона так і не втекла від Ріна, саме тому зосталася з Кеймоном.
Вона не могла піти. Але мусила. Вен обвела очима приміщення. Серед ватажан небагато було таких, до кого б вона почувала бодай якусь приязнь. І все ж кількох із них їй би було шкода, якби зобов’язувачі справді завдали удару по їхній ватазі. Кількох, хто не намагався її скривдити, а іноді — дуже-дуже рідко — навіть виявляв до неї якусь крихту доброти.
Нагорі цього списку стояв Улеф. Він не був їй другом, але ближчої за нього людини після того, як утік Рін, вона не мала. Якщо він піде з нею, їй принаймні не доведеться бути самій. Вен обережно підвелася й пройшла попід стіною до того місця, де Улеф пив разом із молодшими ватажанами.
Дівчина смикнула його за рукав. Хлопчина обернувся до неї, лише трохи підпилий.
— Вен?
— Улефе, — пошепки мовила вона. — Нам треба йти.
Він насупився.
— Йти? Куди йти?
— Куди-небудь, — прошепотіла Вен. — Аби лише звідси.
— Зараз?
Дівчина наполегливо закивала головою.
Улеф озирнувся на друзів, які, підсміхуючись, кидали значливі погляди на нього і Вен.
Хлопчина почервонів.
— Ти хочеш кудись піти? Тільки ти і я?
— Я не про це, — відказала Вен. — Просто... треба залишити це лігво. І я не хочу лишатися сама.
Улеф знову насупився. Він нахилився ближче, дихнувши на неї елем.
— У чому річ, Вен? — тихо запитав він.
Дівчина завагалася.
— Я... мені здається, щось може статися, Улефе, — прошепотіла вона. — Щось, пов’язане із зобов’язувачами. Я просто не хочу зараз бути тут.
Улеф якусь хвилю сидів мовчки.
— Гаразд, — урешті сказав він. — Як довго це триватиме?
— Я не знаю, — відповіла Вен. — До вечора, щонайменше. Але нам треба йти звідси. Негайно!
Він поволі кивнув.
— Зачекай тут хвильку, — прошепотіла Вен, обертаючись.
Вона метнула поглядом на Кеймона, що реготав з котрогось із власних дотепів, а тоді, намагаючись не привертати уваги, перетнула задимлене й брудне від попелу приміщення та пройшла до загальної спальні.