— Вен, повернися! Там нічого...
Ураз він замовк. Далеко попереду Келсьє помітив кволий проблиск світла. «Побий мене лихо! Як вона побачила його з такої відстані?!»
Він чув кроки Вен перед собою, але сам рухався обережно. Перевірив свій запас металів, побоюючись, що Міністерство могло влаштувати пастку. Коли ж він наблизився до джерела світла, пролунав голос:
— Стій! Хто йде? Пароль!
Келсьє не зупинився, і невдовзі світла вистачило, щоб роздивитися в тунелі постать зі списом у руках. Вен зачаїлася в темряві й запитливо глянула на нього. Здавалося, дівчина оговталася від виснаження після гонитви, але щойно вони зупиняться відпочити, воно повернеться.
— Я тебе чую! — занепокоєно крикнув вартовий. Його голос видався знайомим. — Назви себе.
«Капітан Дему, — упізнав Келсьє. — Один із наших. Це не пастка».
— Пароль! — зажадав Дему.
— Мені не потрібен пароль, — відказав Келсьє, виходячи на світло.
Капітан опустив списа.
— Лорде Келсьє? Ви прийшли... Це значить, наша армія перемогла?
Він не відповів на запитання.
— Чому ніхто не охороняє входу?
— Ми... ми подумали, що краще відійти до внутрішніх печер. Їх легше обороняти. Нас небагато лишилося.
Келсьє озирнувся на тунель, що вів до виходу. «Скільки часу імперцям потрібно буде, щоб знайти полоненого, який згодиться все розповісти? Вен таки мала рацію: треба вивести цих людей до безпечного місця».
Дівчина підвелася й наблизилась, пильно вивчаючи молодого солдата своїми спокійними очима.
— Скільки вас тут?
— Близько двох тисяч, — відказав Дему. — Ми... помилилися, мій пане. Пробачте.
Келсьє здивовано глянув на нього.
— Помилилися?
— Ми гадали, що командувач Єден діє необачно, — мовив Дему, червоніючи від сорому. — Ми лишилися тут. Вирішили... що виконуватимемо ваші накази, а не його. Нам слід було піти з усією армією.
— Армії більше нема, — урвав його Келсьє. — Збирай людей, Дему. Нам треба негайно забиратися звідси.
Того вечора, сидячи на пеньку, оточений імлою, що вже починала гуснути, Келсьє нарешті змусив себе подумати про те, що сталося.
Він сидів, сплівши руки перед собою, і дослухався до тихого шарудіння й останніх розмов: солдати влаштовувалися на ніч. На щастя, хтось здогадався підготувати армію до поспішного відступу. Кожен мав похідну постіль, зброю і запас харчів на два тижні. Келсьє мав намір з’ясувати, хто виявився таким передбачливим, і добряче його підвищити.
Хоча командувати, по суті, не було ким. На жаль, ті дві тисячі, що лишилися, здебільшого складалися або з тих, чиї найкращі літа були вже позаду, — людей достатньо досвідчених, щоб зрозуміти, що Єденів план — це божевілля, або з молодиків, які злякалися битви через свою юність.
Келсьє похитав головою. «Так багато загинуло». Їм вдалося зібрати майже сім тисяч, а тепер більшість із них мертві. Мабуть, Єден захотів випробувати армію і вирішив напасти вночі на голстепський гарнізон. Що ж підштовхнуло його на такий безглуздий вчинок?
«Я, — подумав Келсьє. — Це я винен».
Він пообіцяв їм надприродну допомогу. Він хизувався перед ними своєю могутністю, узяв Єдена до ватаги, так недбало говорив про те, щоб здійснити неможливе. Чи ж варто тепер дивуватися, що Єден, маючи ту впевненість, яку йому вселив Келсьє, вирішив, що може відкрито виступити проти Останньої імперії? Чи варто дивуватися, що солдати пішли за ним, маючи ті обіцянки, які їм дав Келсьє?
А тепер вони всі були мертві, і відповідальність за це лежала на ньому. Йому не первина було бачити смерть. І зазнавати поразки — теж не первина, уже ні. І попри це, він не міг позбутися неприємного відчуття всередині. Авжеж, ці люди загинули в бою з Останньою імперією — кращої смерті для скаа годі й сподіватися. Але те, що вони помирали, сподіваючись на божественну допомогу від Келсьє... це гризло його сумління.
«Ти знав, що буде нелегко, — сказав він собі. — Ти розумів, який важкий тягар завдаєш собі на плечі».
Але чи мав він на це право? Навіть його ватажани — Гем, Бриз та інші — вважали Останню імперію нездоланною. Вони пішли за ватажком тільки через віру в нього і через те, що він подав їм свій план як звичайну злодійську роботу. Що ж, тепер їхній замовник мертвий — на краще то було чи на гірше, Келсьє не знав, але розвідники, послані на поле бою, підтвердили Єденову смерть. Його голову разом із головами кількох нижчих командирів імперці настромили на палі вздовж дороги.
Усьому кінець. Вони зазнали поразки. Армії більше не існувало. Не буде ніякого повстання, вони не захоплять Лютаделя.