Почулися чиїсь кроки. Келсьє здійняв голову, не впевнений, чи вистачить у нього сили підвестися на ноги. Біля пенька, скрутившись калачиком і підклавши під голову марево-плащ, спала на голій землі Вен. Тривале вживання п’ютеру коштувало дівчині багато сил, і вона звалилася буквально тої самої миті, коли Келсьє оголосив привал на ніч. Йому кортіло вчинити те саме. Проте його організм був набагато звичніший до такого надуживання. Зрештою він також відмовить, але поки Келсьє міг протягнути ще трохи.
З імли вийшла постать і пошкандибала до нього. Це був старий чоловік, значно старіший, ніж ті, кого вони набирали до армії. Мабуть, ще з давніших повстанців, тих, які мешкали в печерах до того, як Келсьє привласнив їхній сховок.
Чоловік вибрав собі великий камінь біля пенька й опустився на нього з важким зітханням. Просто дивовижно, що хтось у такому поважному віці зумів витримати їхній марш-кидок, адже Келсьє вів рештки армії швидким темпом, прагнучи опинитися щонайдалі від печерного комплексу.
— Люди спатимуть неспокійно, — промовив старий скаа. — Вони не звикли ночувати просто неба серед імли.
— У них немає вибору, — відказав Келсьє.
Старий хитнув головою.
— Мабуть, ні.
Якусь хвилю він сидів мовчки, і вираз його старечих очей було годі прочитати.
— Ти не впізнаєш мене, так?
Ватажок понишпорив у пам’яті.
— Ні, не впізнаю, пробач. Я завербував тебе?
— Можна й так сказати. Я з плантації лорда Трестінга.
Келсьє від здивування аж ледь роззявив рота, нарешті пригадавши старого скаа з лисою головою і втомленою, однак іще міцною поставою.
— Ти той старійшина, з яким я розмовляв того вечора. Тебе звати...
— Менніс. Після того як ти вбив Трестінга, ми подалися до печер і повстанці прихистили нас. Багато хто потім пішов шукати собі іншої плантації. Дехто лишився.
Келсьє кивнув.
— То це твоя заслуга, чи не так? — запитав він, вказуючи на табір. — Це ти їх підготував?
Скаа знизав плечима.
— Ті, хто не може битися, допомагають іншим способом.
Келсьє подався вперед.
— Що сталося, Меннісе? Чому Єден зробив це?
Старий лише похитав головою.
— Здебільшого чомусь вважають, що нерозважливість притаманна юнакам. А я ось помітив, що з літами людина іноді стає нерозважливішою, ніж була в дитинстві. Що ж до Єдена... він був із тих, хто легко захоплюється. Він захопився тобою і тою славою, яку ти лишив для нього. Деякі з його командирів вважали, що було б непогано, якби армія здобула трохи бойового досвіду, і ухвалили, що нічний напад на голстепський гарнізон буде розумним рішенням. Схоже, усе виявилося не так просто, як вони гадали.
Келсьє похитав головою.
— Навіть якби їм вдалося — після того як вони виявили армію, з неї не було б жодної користі.
— Вони вірили в тебе, — тихо промовив Менніс. — Гадали, що не можуть зазнати поразки.
Келсьє зітхнув, відкинувши голову назад і вп’явшись поглядом в білясту каламуть над собою. Він поволі видихнув, і пара, що вихопилася з його рота, змішалася з імлою.
— То що тепер буде з нами? — запитав Менніс.
— Ми розділимо вас, — відказав Келсьє, — і малими групами проведемо до Лютаделя, де ви розчинитеся серед інших скаа.
Менніс кивнув. Він видавався втомленим — ба навіть знесиленим, — але не лягав на спочинок. Келсьє добре розумів, як він почувається.
— Ти пам’ятаєш нашу розмову на Трестінговій плантації? — запитав старий.
— Трохи. Ти намагався переконати мене не влаштовувати колотнечі.
— Але це тебе не спинило.
— Я лише те й умію, що влаштовувати колотнечу, Меннісе. Ти гніваєшся на мене за те, що я тоді вчинив і змусив тебе змінити життя?
Менніс похмуро кивнув.
— Так, але з іншого боку, я вдячний за це. Я гадав, що моє життя закінчилося — я щодня прокидався з думкою, що не матиму сил підвестися. Але... в печерах у мене знову з’явилася мета. І за це я тобі дякую.
— Навіть після того, що я вчинив із армією?
Менніс зневажливо чмихнув.
— Ти про себе надто високої думки, молодий чоловіче. Ті солдати самі пішли на смерть. Так, ти дав їм мотивацію, але вибір був лише їхній. У будь-якому разі, це не перше повстання скаа, яке закінчилося різаниною. Аж ніяк не перше. У певному розумінні ти досягнув неабиякого успіху — зібрав чималу армію, озброїв її і вишколив краще, ніж будь-хто наважувався сподіватися. Справи пішли трохи не так, як ти планував, але все одно ти маєш пишатися собою.
— Пишатися?! — Келсьє схвильовано скочив на ноги. — Ця армія мала повалити Останню імперію, а не загинути в безглуздій сутичці далеко від Лютаделя!