— Повалити Останню... — Менніс, насупившись, звів погляд на нього. — Ти справді гадав здійснити це?
— Звісно, — відказав Келсьє. — Інакше навіщо я збирав би таку армію?
— Щоб чинити опір, — мовив старий скаа. — Щоб боротися. Ті хлопці прийшли до печер саме для цього. Їм ішлося не про те, щоб перемогти чи програти, вони прагнули зробити бодай щось, бодай якось виступити проти Пана Всевладаря.
Келсьє глянув на нього.
— То ти від самого початку гадав, що армія приречена на поразку?
— А хіба міг її чекати інакший кінець? — Менніс підвівся й похитав головою. — Може, хтось і почав мріяти про щось інше, але Пана Всевладаря не перемогти, хлопче. Колись я порадив тобі ретельніше вибирати битви. Що ж, я переконався: ця битва таки була варта того, щоб устряти в неї. А тепер дозволь я дам тобі ще одну пораду, Келсьє, Уцілілий в Гатсіні. Треба знати, коли зупинитися. Тобі вдалося більше, ніж будь-хто очікував. Твоя армія скаа перебила цілий гарнізон професійних солдатів, і лише потім її знищили. Це найбільша перемога, яку скаа здобували за останні десятиліття, якщо не століття. Тепер час відступити.
Сказавши це, старий шанобливо кивнув і поплентав до центральної частини табору.
Келсьє стояв, ошелешений. «Найбільша перемога, яку скаа здобували за останні десятиліття...»
Ось із чим він боровся. Не лише з Паном Всевладарем і дворянами. Він боровся проти тисячі років затуркування, тисячі років життя в суспільстві, яке загибель п’яти тисяч людей називало «великою перемогою». Скаа настільки втратили надію, що шукали втіху навіть в очікуваних поразках.
«То не була перемога, Меннісе, — прошепотів Келсьє. — Я покажу тобі справжню перемогу».
Він змусив себе всміхнутися — не від радості й не від вдоволення. Він усміхнувся попри той біль, який почував через смерть своїх людей. Він усміхнувся, бо завжди усміхався. Бо так він міг довести Панові Всевладарю — і собі самому, — що його ще не переможено.
Ні, він не збирався відступати. Він іще не закінчив. Аж ніяк не закінчив.
26
Я так утомився.
Вен лежала у своєму ліжку в Кривоноговій столярні, а голова її пульсувала болем.
На щастя, той потроху стихав. Вона досі пам’ятала, як прокинулася того першого, жахливого, ранку: голова розколювалася так сильно, що Вен не те що рухатися — ледве думати могла. Вона не розуміла, як Келсьє здатен був лишатися на ногах і вести залишки армії до безпечного сховку.
Відтоді минуло понад два тижні. Цілих п’ятнадцять днів, а голова їй боліла й досі. Келсьє сказав, що це добре. Він стверджував, що організм має призвичаїтися надуживати п’ютер і виходити за межі своїх можливостей. Попри його слова, Вен сумнівалася, що щось настільки болюче може бути «добрим».
А втім, це вміння могло виявитися цілком корисним. Тепер, коли в голові вже не гупало так сильно, дівчина усвідомлювала це. Вони з Келсьє подолали весь шлях до бойовища менш ніж за добу. Дорога назад забрала два тижні.
Вен встала з ліжка й розім’яла перевтомлені м’язи. Власне кажучи, вони повернулися лише вчора. Келсьє, мабуть, не спав ще пів ночі, розповідаючи іншим ватажанам, що сталося, однак Вен із радістю відразу вклалася в ліжко. Ночі, проведені на голій землі, нагадали їй про розкіш зручної постелі, яку вона вже почала сприймати як належне.
Вен позіхнула, учергове помасувала скроні, накинула халат і подалася до ванної. Там вона задоволено побачила, що Кривоногові підмайстри не забули приготувати їй купіль. Дівчина замкнула двері, роздяглася й опустилась у теплу, злегка напахчену воду. Невже їй колись не подобався цей аромат? Так, він робив її помітнішою, але це видавалося невеликою ціною за можливість позбутися бруду й поту після тривалої подорожі.
А ось довге волосся заважало їй і далі. Вен помила його й розчесала заплутані пасма, дивуючись, як придворні дами дають собі раду з косами до пояса. Це ж скільки часу слуги мусять розчесувати їх і укладати зачіску? Волосся Вен ще не сягало навіть плечей, а вона вже не хотіла відпускати його довше. Довгі пасма метлятимуться довкола обличчя під час стрибків, не кажучи вже про те, що противник зможе схопитися за них у сутичці.
Скупавшись, Вен повернулася до своєї кімнати, вбралась у зручний повсякденний одяг і спустилася вниз. У майстерні жваво працювали столярчуки, на горішніх поверхах прибирали служниці, але в кухні було тихо. Кривоніг, Доксон, Гем і Бриз снідали мовчки. Коли Вен зайшла, вони звели погляди на неї.