Бриз замовк, дивлячись на Келсьє твердим поглядом. Той стояв, склавши руки на грудях і по черзі оглядаючи ватажан. Дехто ніяково відводив очі, підтверджуючи, що й сам розмірковував над тим, що висловив Бриз. Серед таких була й Вен. Мовчанка затяглася, усі чекали на відповідь Келсьє.
На сходах знову пролунали кроки, і до кухні ввірвався Страшко. — Бажаючи уваги, вгору бачити! Зібрання на майдані Фонтанів! Новина, схоже, не здивувала Келсьє.
— Зібрання на майдані Фонтанів? — поволі повторив Гем. — Це означає...
— Ходімо, — мовив Келсьє, випростуючись. — Треба на це поглянути.
— Я волів би цього не робити, Келе, — сказав Гем. — Я не без причини намагаюсь уникати таких заходів.
Келсьє, що крокував попереду, пустив його слова повз вуха. Решта ватажан ішла за ним, усі — навіть Бриз — у простому робочому вбранні й плащах. Почався легкий попелопад. Чорні пластівці безжурно кружляли в повітрі, немовби листя, що спадало з якогось невидимого дерева.
Вулиці були запруджені юрмищами скаа — здебільшого робітників із фабрик і млинів. Вен була відома лише одна причина, з якої їх могли посеред дня відпустити з роботи й зігнати на головний майдан.
Страта.
Вона ще жодного разу не бувала на стратах. Вважалося, що все населення міста — і скаа, і дворяни — має бути присутнім на церемонії, але злодійські ватаги знають, як ховатися. Віддалік задзвонили дзвони, повідомляючи про страту, а обабіч вулиць стояли зобов’язувачі й спостерігали за юрбою. Пізніше вони ходитимуть по млинах і кузнях, зазиратимуть до будинків, вишукуючи тих, хто не послухався наказу. Карою за непослух була смерть. Зігнати на майдан таку кількість люду було неабияким завданням, але певним чином саме такі речі свідчили про могутність Пана Всевладаря.
Що ближче Вен та інші підходили до майдану Фонтанів, то тісніше ставало довкола. На дахах теж юрмилися люди, натовп заполонив вулиці, посуваючись уперед.
«Усім ніяк не поміститися».
Населення Лютаделя, на відміну від решти міст, було величезне. Навіть якби йшлося тільки про чоловіків, однаково всі не змогли б побачити страти.
Попри це, приходили нові й нові глядачі. Почасти вони йшли, бо були змушені, почасти — бо поки дивилися, не мусили працювати, а почасти — підозрювала Вен — бо, як і всі люди, страждали від тої самої хворобливої цікавості.
Натовп ставав дедалі густішим. Келсьє, Доксону та Гему доводилося пропихатися повз глядьків, торуючи іншим ватажанам дорогу. Деякі скаа кидали на них обурені погляди, але більшість отупіло поступалися. Деякі, побачивши Келсьє, видавалися здивованими, навіть схвильованими, хоча його шрами були прикриті. Ці скаа охоче давали їм пройти.
Нарешті ватажани дісталися будинків біля майдану. Келсьє порухом голови вказав на один із них, і Доксон рушив туди. Чоловік при вході заступив йому дорогу, але Докс вказав на дах і значуще підняв на долоні свій капшук. За кілька хвилин ватага мала до своїх послуг цілий дах.
— Кривоногу, «задими» нас, будь ласка, — стиха попросив Келсьє.
Димник кивнув, ховаючи їх від бронзи. Вен підійшла до краю і присіла навпочіпки. Поклавши руки на низький кам’яний парапет, вона оглянула майдан унизу.
— Так багато людей...
— Ти ж усе своє життя провела в містах, Вен, — підходячи до неї, сказав Гем. — Невже ти досі не бачила натовпів?
— Бачила, але...
Вона не могла пояснити. Нічого схожого на цю ворушку з’юрмлену масу люду Вен ще не траплялося. Натовп, здавалося, не мав кінця-краю, розтікаючись сусідніми з майданом вулицями. Скаа купчилися так щільно, що Вен дивувалася, як вони взагалі дихають.
Дворян, які розмістилися посеред майдану, від простолюду відділяв кордон солдатів. Перед центральною частиною із фонтанами, яка здіймалася вгору на п’ять футів, спорудили лави, і дворяни зручно розсілися на них, немовби прийшли спостерігати за якоюсь виставою чи кінними перегонами. Над багатьма слуги тримали парасолі від попелопаду. Той, щоправда, був доволі слабкий, а тому деякі на нього просто не зважали.
Біля дворян стояли зобов’язувачі: звичайні — у сірих балахонах, інквізитори — у чорних. Вен пройняв дрож. Інквізиторів було восьмеро, їхні довготелесі постаті височіли над зобов’язувачами на цілу голову. Але від своїх колег ці темні істоти відрізнялися не лише зростом. Сталевих інквізиторів немовби оточувала якась лиховісна аура.
Вен звернула погляд на звичайних зобов’язувачів. Більшість, вбрані в офіційні шати, трималися згорда — що вищий був їхній ранг, то пишніші шати. Вен придивилася, підпалила олово — і впізнала знайоме обличчя.