— Он там, — вказала вона. — Мій батько.
— Де? — пожвавився Келсьє.
— Попереду зобов’язувачів, — сказала Вен. — Нижчий на зріст, із золотим шарфом.
Ватажок довго мовчав.
— То це твій батько? — урешті запитав він.
— Хто? — примружився Доксон. — Мені не видно облич.
— Тевідіан, — відказав Келсьє.
— Лорд-прелан? — вражено перепитав Доксон.
— Про що ви? Хто це? — поцікавилася Вен.
Бриз гмикнув.
— Лорд-прелан — це очільник Міністерства, моя люба. Найзначніший серед зобов’язувачів Пана Всевладаря. Формально він стоїть вище навіть за інквізиторів.
Ошелешена Вен не здобулася на відповідь.
— Лорд-прелан, — пробурмотів Доксон, хитаючи головою. — Що далі, то краще.
— Дивіться! — зненацька крикнув Страшко, показуючи вниз.
Юрба заворушилася. Вен гадала, що вони стоять надто тісно, щоб рухатися, але вона, вочевидь, помилилася. Скаа задкували, утворюючи широкий прохід до центрального підвищення.
«Що їх змусило?..»
Аж тут вона відчула. Гнітюче отупіння важкою ковдрою накрило її, придавило додолу, заважаючи дихати й зневолюючи. Дівчина негайно підпалила мідь. Проте, як і раніше, вона була певна, що «гамування» Пана Всевладаря пробивається навіть крізь міднохмару. Вен відчувала, як імператор наближається, прагнучи позбавити її сили волі, бажань і почуттів.
— Він іде, — прошепотів Страшко, що присів поруч із нею.
З бічної вулиці виїхала чорна карета, запряжена парою велетенських білих жеребців. Вона прокотила утвореним коридором, лишаючи після себе відчуття... фатальності. Вен бачила, як, проїжджаючи, повіз ударив кількох людей, і подумала, що якби хтось опинився на шляху імператора, карета навіть не сповільнилася б, розчавивши бідолаху.
Коли Пан Всевладар прибув, скаа поникли ще дужче. Юрбою неначе пробігла хвиля — люди горбилися, схиляли голови під впливом могутньої «гамівної» сили. Перешіптування й тихий гул розмов затихли, над величезним майданом залягла неприродна тиша.
— Який же він сильний! — промовив Бриз. — Я можу «гамувати» щонайбільше кілька сотень людей. А тут десятки тисяч!
Страшко перехилився через край.
— Хочеться зістрибнути. Аби лише...
Він замовк, а тоді струснув головою, немовби прокидаючись. Вен насупилася. Щось змінилося. Щоб пересвідчитися, вона погасила мідь і виявила, що більше не відчуває «гамування» Пана Всевладаря. Дивним чином почуття жахливої пригніченості, бездушності й порожнечі зникло. Страшко підвів голову, інші ватажани теж трохи випросталися.
Вен роззирнулася, глянула вниз на юрбу. Скаа не змінили постави. Тим часом її друзі...
Її очі спинилися на Келсьє. Ватажок стояв випростаний і з зосередженим виразом на обличчі впинав твердий погляд у карету.
«Він “збурює” наші емоції, — збагнула Вен. — Протидіє впливові Пана Всевладаря». Помітно було, що навіть оборона їхнього невеликого гурту коштувала Келсьє чималих зусиль.
«Бриз має рацію, — подумала дівчина. — Як ми можемо боротися з такою силою? Пан Всевладар “гамує” сотню тисяч людей воднораз!»
Келсьє, однак, не припиняв боротьби. Вен про всяк випадок спочатку знову підпалила мідь, а потім — цинк. Відтак узялася допомагати Келсьє, «збурюючи» емоції присутніх довкола людей. Їй видавалося, наче вона «тягне» величезний незрушний мур. Утім, її зусилля, схоже, не були марні, адже Келсьє трохи відпружився й кинув на неї вдячний погляд.
— Погляньте! — вигукнув Доксон, що, либонь, не підозрював про невидиму битву, яка точилася довкола нього. — Арештантські вози.
Він вказав на десять великих критих ґратованих возів, що тяглися вервечкою за каретою Пана Всевладаря.
— Впізнаєте когось у них? — запитав Гем, подаючись уперед.
— Я не бачучи, — ніяково відказав Страшко. — Дядьку, ви палите, ага?
— Так, я спалюю мідь, — буркнув Кривоніг. — Ти в безпеці. У будь-якому разі нема чого хвилюватися: ми достатньо далеко від Пана Всевладаря — цей майдан величезний.
Страшко кивнув, а тоді, очевидно, підпалив олово. За якусь хвилю він похитав головою.
— Не впізнавши нікого.
— Але ти не знаєш більшості рекрутів, Страшку, — придивляючись, зауважив Гем.
— Це правда, — відказав Страшко. Хлопчина, схоже, намагався розмовляти правильно, хоча акцент ще лишався.
Келсьє підступив до краю і приклав руку дашком до чола.
— Я бачу в’язнів і не впізнаю нікого з них. Це не полонені солдати.
— А хто ж тоді? — запитав Гем.
— Як видається, переважно жінки й діти, — відповів Келсьє.
— Родини солдатів? — жахнувся Гем.