— Я збираюся боротися далі, — спокійно промовив ватажок. — Я розумію, що дехто з вас сумнівається в моєму керівництві. Ви гадаєте, що я занадто набиваю собі ціну серед скаа. Шепочетеся, що я збираюся стати новим Паном Всевладарем, і думаєте, що моє еґо для мене важливіше, ніж знищення імперії.
Він замовк, і Вен побачила, як Доксон та інші винувато опустили очі. Страшко повернувся, хоча було помітно, що йому досі зле.
Іще чотири смерті.
— Ви помиляєтеся, — м’яко сказав Келсьє. — Повірте. Ви довірилися мені, коли ми починали, попри те, яким небезпечним був мій план. Мені досі потрібна ваша довіра! Байдуже, якими поганими видаються наші справи, якими жахливо малими є шанси — ми повинні боротися далі!
Іще чотири смерті.
Ватажани поволі обернулися до Келсьє. Схоже, опір алломантичному впливові Пана Всевладаря вже не вимагав від нього таких зусиль, як раніше, хоча свій цинк Вен уже загасила.
«Може... може, він справді здатен на це», — мимоволі подумала дівчина. Якщо існувала людина, яка могла перемогти Пана Всевладаря, то це був Келсьє.
— Я вибрав вас не через ваші вміння, — мовив далі ватажок, — хоча кожен із вас — майстер свого діла. Я вибрав вас через те, що знаю: ви люди високої моралі. Гем, Бриз, Докс, Кривоніг — усі ви відомі своєю чесністю, ба навіть доброчинністю. Я знав, що зможу досягти успіху лише з людьми, яким по-справжньому не байдуже. Ні, Бризе, тут не йдеться ні про скринці, ні про славу. Тут ідеться про війну — війну, яка точиться вже тисячу років і якій я маю намір покласти край. Ви можете піти, якщо хочете. Ви знаєте, що я дозволю піти кожному, хто цього бажає, — без жодних запитань, без жодних наслідків. Але якщо ви залишитеся, — він суворо глянув на них, — ви мусите пообіцяти більше ніколи не ставити під сумнів мої дії. Висловлюйте вголос свої побоювання скільки заманеться, але перешіптування за моєю спиною мають припинитися. Якщо лишаєтеся, ви йдете за мною. Це зрозуміло?
Він по черзі глянув кожному ватажанинові в очі. Кожен ствердно кивнув.
— Ми ніколи не сумнівалися в тобі, Келе, — сказав Доксон. — Ми лише... тривожилися. І гадаю, тривожилися слушно. Армія займала значне місце в нашому плані.
Келсьє порухом голови вказав на північ, у бік головної міської брами.
— Що ти там бачиш удалині, Доксе?
— Міську браму?
— І що там змінилося віднедавна?
Доксон стенув плечима.
— Нічого особливо. Трохи менше вартових стало, але...
— А чому? — перебив його ватажок. — Чому стало менше вартових?
Доксон замислився.
— Бо гарнізон вийшов із міста?
— Саме так, — мовив Келсьє. — Гем каже, що гарнізонці ганятимуться за рештками нашої армії ще кілька місяців, а в місті зосталася їх десята частина. У цьому є сенс, адже боротьба з повстаннями — це саме те, для чого гарнізонні війська було створено. Нехай Лютадель і залишився незахищеним, але ж ніхто ніколи не нападав на нього. Досі не нападав.
Мовчазне розуміння промайнуло серед ватажан.
— Частину нашого плану, як захопити місто, виконано, — сказав Келсьє. — Нам вдалося випровадити гарнізон із Лютаделя. Щоправда, коштувало це нам значно більше, ніж ми гадали, значно більше, ніж мало б коштувати. Я благав би Забутих Богів, щоб ті хлопці лишилися живими, але, на жаль, ми не можемо вже нічого змінити. Ми можемо тільки використати ту нагоду, яку вони створили для нас. План досі працює: головна сила, здатна підтримувати порядок, покинула місто. Якщо війна домів розпочнеться насправжки, Панові Всевладарю буде нелегко її спинити. Якщо він узагалі захоче її спиняти. Приблизно раз на сто років дворяни воюють між собою, і імператор зазвичай чомусь не втручається. Може, він гадає, що поки дозволятиме їм різати горлянки одне одному, вони не чіпатимуть його власної.
— А що коли гарнізон раптом повернеться? — запитав Гем.
— Якщо моя здогадка правильна, — відказав Келсьє, — то Пан Всевладар дозволить дворянам трохи випустити пару й не поверне війська до Лютаделя раніше ніж за кілька місяців. Однак цього разу результат буде інакшим, ніж він очікуватиме. Коли війна домів вибухне, ми скористаємося безладом і захопимо палац.
— І де ти візьмеш армію для цього, мій любий друже? — поцікавився Бриз.
— У нас лишилося ще трохи солдатів, — відказав Келсьє. — Крім того, ще є час, щоб набрати більше. Треба буде діяти вкрай обережно — печери ми вже не можемо використовувати, тому доведеться переховувати новобранців тут, у місті. Очевидно, це означатиме меншу кількість. Але це не має значення: урешті-решт гарнізон таки повернеться.
Ватажани перезирнулися, а тим часом страта внизу тривала. Вен сиділа мовчки, намагаючись збагнути, що Келсьє мав на увазі своїми останніми словами.