Гем кивнув.
— Мабуть, треба зосередитися на верхівці.
— Атож, — погодився Бриз. — Якщо наймогутніші доми видаватимуться вразливими, їхні вороги не забаряться вдарити. Лише коли найбільші доми впадуть, стане зрозуміло, що саме на них трималася економіка імперії.
На якусь мить запанувала мовчанка, а тоді кілька голів обернулися до Вен.
— Що? — запитала вона.
— Ідеться про дім Венчерів, — пояснив Доксон. — Він наймогутніший серед Великих домів.
Бриз кивнув.
— Якщо Венчери впадуть, здригнеться вся Остання імперія.
Вен якусь хвилю сиділа мовчки.
— Венчери не всі погані, — нарешті промовила вона.
— Можливо, — відказав Келсьє. — Але лорд Страфф Венчер, без сумніву, поганий, а його родина — найвпливовіша в Останній імперії. Дім Венчерів мусить упасти, а ти вже маєш контакт з одним із його найважливіших представників.
«А я гадала, що ти казав мені триматися від Еленда щонайдалі», — роздратовано подумала Вен.
— Просто тримай вуха нашорошеними, дитино, — порадив Бриз. — Спробуй підвести хлопця до розмови про фінансові справи його родини. Знайди нам, на що натиснути, а решту ми зробимо самі.
«Оце ті інтриги, які Еленд так ненавидить». Щоправда, жахливе видовище страти досі стояло перед її очима. Це треба зупинити. До того ж сам Еленд казав, що не надто любить свою родину й батька. Можливо... можливо, їй вдасться вивідати що-небудь.
— Я спробую, — відказала Вен.
У передні двері постукали, підмайстер відчинив. За кілька хвилин до кухні ввійшов Сейзед, загорнутий у простий плащ, щоб приховати свою зовнішність.
Ватажок глянув на годинник.
— Щось ти зарано, Сейзе.
— Намагаюся, щоб це стало звичкою, пане Келсьє, — відказав террісієць.
Доксон звів брови.
— Добра звичка. Дехто міг би й перейняти її в тебе.
Келсьє чмихнув.
— Якщо ти завжди приходиш вчасно, це означає, що тобі нема чого більше робити. Як там наші люди, Сейзе?
— Доволі добре, зважаючи на ситуацію, пане Келсьє, — мовив террісієць. — Але ми не можемо довго переховувати їх у складських приміщеннях лорда Рену.
— Знаю, — відказав Келсьє. — Доксе, Геме, треба, щоб ви подбали про це. Від нашої армії лишилося дві тисячі солдатів. Проведіть їх у Лютадель.
Доксон замислено кивнув.
— Знайдемо якийсь спосіб.
— Нам і далі навчати їх? — запитав Гем.
— Так. Треба буде розділити їх і знайти схованку для кожної групи, — відповів ватажок. — Адже ми не маємо змоги тренувати кожного солдата окремо. Нехай буде... по кількасот людей на загін. А загони заховати в бідняцьких кварталах, недалеко один від одного.
— І щоб жоден не знав про місце розташування інших, — додав Доксон. — І те, що ми досі маємо намір напасти на палац. Коли в місті буде стільки повстанців, існує велика ймовірність, що когось із них з тої чи тої причини зрештою схоплять зобов’язувачі.
Келсьє кивнув.
— Скажете кожній групі, що вона єдина, яку не розпустили, і що її лишили про всяк випадок.
— Ти казав, що вербування треба продовжити, — нагадав Гем.
— Так. Було б добре щонайменше подвоїти число солдатів перед вирішальною спробою.
— Це буде нелегко, — відказав Гем, — з огляду на нашу поразку.
— Яку поразку? Кажіть їм правду: наша армія успішно знешкодила лютадельський гарнізон.
— Але майже вся загинула заради цього, — пробурмотів Гем.
— Цю частину можна оминути, — утрутився Бриз. — Розлючені стратою, люди охоче нас слухатимуть.
— Твоє головне завдання на наступні кілька місяців, Геме, — це набір солдатів, — сказав Келсьє.
— Часу небагато, — відповів громило. — Але я зроблю що зможу.
— Добре. Сейзе, прийшло повідомлення?
— Прийшло, пане Келсьє, — відказав Сейзед, дістаючи з-під плаща лист і простягаючи його ватажкові.
— А що це таке? — поцікавився Бриз.
— Звістка від Марша, — відповів Келсьє, розгортаючи повідомлення і швидко переглядаючи його. — Він у місті й має новини.
— Які новини? — запитав Гем.
— Не пише, — відказав Келсьє, беручи з тарілки обвиванця. — Але вказує, де зустрітися з ним сьогодні ввечері, — він попрямував до виходу, прихопивши звичайний плащ скаа. — Поки не стемніло, хочу оглянути те місце. Підеш зі мною, Вен?
Дівчина кивнула й підвелася з місця.
— Решта працюють над своїми завданнями, — сказав Келсьє. — За два місяці це місто має аж тріщати від напруги, щоб коли воно врешті розлетиться на уламки, навіть сам Пан Всевладар не зміг позбирати їх докупи.
— Ти щось нам недоговорюєш, чи не так? — запитала Вен, відводячи очі від вікна й обертаючись до Келсьє. — Якусь частину плану.