Це був довгий голий коридор із розкладеними на підлозі постелями. Тут було тісно й незручно, але все ж значно краще, ніж у холодних провулках, де Вен ночувала, коли волочилася по світу з Ріном.
«Можливо, доведеться знову звикати до провулків», — подумала вона. Колись Вен уже змогла вижити на вулиці. Виживе знову.
Вона підійшла до своєї підстилки, одним вухом дослухаючись до притлумленого реготу й п’яних вигуків, що долинали з сусідньої кімнати. Дівчина опустилася навколішки й оглянула свої убогі пожитки. Якщо з ватагою щось станеться, прийти знову до цього лігвища Вен більше не зможе. Ніколи. Але забрати постіль вона не могла — це виказало б її відразу. Тому лишалася тільки маленька скринька з особистими речами: по камінчику з кожного міста, в якому вона була; сережка, яку, за Ріновими словами, їй дала мати; і неправильної форми шматочок обсидіану завбільшки з велику монету, що його брат носив із собою як талісман. Це була єдина річ, яку він лишив, коли пів року тому втік із ватаги. Покинувши сестру.
«Точнісінько як завжди обіцяв, — суворо нагадала собі Вен. — Я ніколи не думала, що він справді піде, — і саме тому він мав так вчинити».
Вона стиснула уламок обсидіану в долоні, камінці поклала до кишені, а сережку вставила в ліве вухо. То була зовсім простенька річ, невеличка шпилька, не варта навіть того, щоб її красти. Саме тому Вен не боялася лишати сережку в загальній спальні, хоча надівала її рідко, побоюючись, що прикраса додасть їй жіночності.
Грошей у неї не було, але Рін навчив її збирати покидьки й жебрати. В Останній імперії — а надто в Лютаделі — важко було промишляти що тим, що тим, але Вен якось дасть собі раду, якщо доведеться.
Дівчина лишила скриньку й постіль, а тоді прослизнула назад до загальної кімнати. Можливо, вона даремно непокоїться; може, з ватагою нічого поганого не станеться. У іншому разі... що ж, якщо Рін і навчив її чогось, то це берегти власну шкуру. Узяти з собою Улефа було вдалою думкою. У нього є контакти в Лютаделі. Якщо з Кеймоновою ватагою станеться щось погане, Улефу, можливо, вдасться знайти роботу для себе і для неї...
Вен завмерла посеред кімнати: Улефа не було біля столу, де вона його лишила. Натомість хлопець стояв, принишкнувши, у передній частині приміщення. Біля шинквасу. Біля... Кеймона.
— Це що таке?! — Кеймон підвівся, обличчя його було червоне, як сонце. Відштовхнувши стілець з дороги, він, уже добряче п’яний, рушив до дівчини. — Утікаєш? Щоб закласти мене Міністерству?
Вен відчайдушно кинулася до сходів, обминаючи столи й проштовхуючись повз ватажан.
Дерев’яний стілець, що його жбурнув Кеймон, поцілив її просто в спину і збив із ніг. Між лопатками спалахнув біль. Кілька ватажан закричали, коли стілець, відскочивши від неї, із глухим стуком упав на дощану підлогу.
Вен лежала причмелена. А тоді щось усередині — щось, про що вона знала, але чого не розуміла, — додало їй сил. Голова перестала паморочитися, біль допоміг зосередитися. Вона незграбно звелася на ноги.
Кеймон уже був біля неї. Щойно Вен підвелася, він ударив її тильним боком долоні. Від ляпасу її голова смикнулась убік, аж заболіли в’язи. Біль був такий різкий, що Вен майже не відчула, як знову вдарилася об підлогу.
Кеймон нахилився над нею, схопивши за комір, підняв її та заніс кулак. Вен навіть не намагалася думати або щось говорити: вона могла зробити лише одне. Шаленим зусиллям вона зібрала всю свою «удачу» й кинула її в Кеймона, силкуючись угамувати його лють.
Ватажок завагався. На мить його очі пом’якшали. Він трохи опустив її.
А потім гнів повернувся. Важкий. Страшний.
— Клята дівка, — пробурмотів Кеймон, хапаючи Вен за плечі й струшуючи нею. — Твій зрадливий брат ніколи не поважав мене, і ти така сама. Я занадто добре ставився до вас обох. Треба було...
Вен спробувала випручатися, але Кеймон тримав її міцно. У розпачі вона роззирнулася, сподіваючись на допомогу, — хоча й знала, що побачить. Байдужість. Ватажани відвернулися, обличчя у декотрих були збентежені, але не співчутливі. Улеф досі стояв біля Кеймонового столу, винувато опустивши очі.
Вен здалося, що вона чує у своїй голові голос, який шепоче їй. Рінів голос. «Дурна! Безжалісність — найлогічніше з усіх почуттів. У тебе немає тут друзів. У тебе ніколи не буде друзів у підпільному світі!»
Вен знову заборсалася, але Кеймон ударив її ще раз. Вона впала, удар приголомшив її, вибивши повітря з легень.
«Треба витерпіти, треба витерпіти, — повторювала дівчина подумки, відчуваючи, як мозок затуманюється. — Він мене не вб’є. Я йому потрібна».