Ватажок скинув на неї поглядом у темряві. Марш призначив зустріч у покинутому будинку в Закрутах — чи не найбіднішому кварталі скаа. Келсьє виявив ще одну занедбану будівлю навпроти місця зустрічі, і тепер вони з Вен стояли на горішньому поверсі, спостерігаючи за вулицею і чекаючи на появу Марша.
— Чому ти так гадаєш? — нарешті озвався ватажок.
— Через Пана Всевладаря, — відказала Вен, колупаючи струхлявіле підвіконня. — Сьогодні я побачила його силу. Не думаю, що інші відчули її так, як я, адже вони не з-імли-народжені. Але ти мав би відчути, — вона підвела погляд і зустрілася очима з Келсьє. — Ти досі плануєш виманити його з міста перед тим, як ми спробуємо захопити палац?
— Не турбуйся через Пана Всевладаря, — відказав ватажок. — Одинадцятий метал допоможе з ним упоратися.
Вен нахмурилася. За вікном сідало вогненно-блискуче розлючене сонце. Невдовзі прийде імла, а трохи перегодом мав би з’явитися й Марш.
«Одинадцятий метал», — подумала дівчина, пригадуючи, як скептично ватажани ставилися до нього.
— Це правда? — запитала вона.
— Одинадцятий метал? Звісно. Я показував його тобі, хіба ти забула?
— Я не про це. Легенди про нього — вони справді існують? Чи ти нам брешеш?
Келсьє обернувся до неї, злегка насупившись, а тоді кривувато всміхнувся.
— А ти прямолінійна, Вен.
— Знаю.
Усмішка Келсьє поширшала.
— Відповідь на твоє запитання — ні. Я не брешу. Легенди про цей метал справді існують, хоч мені й довелося витратити чимало часу, перш ніж я їх розкопав.
— А той шматок металу, який ти показував нам, — це справді Одинадцятий метал?
— Гадаю, що так.
— Але ти не знаєш, як ним користуватися?
Келсьє зважив її запитання, а тоді похитав головою.
— Ні, не знаю.
— Не надто втішно це чути.
Ватажок стенув плечима й обернувся до вікна.
— Навіть якщо я не розгадаю цієї таємниці вчасно, не думаю, що Пан Всевладар буде аж такою великою проблемою, як тобі здається. Так, він могутній алломант, але не всевіда — якби він знав усе, ми зараз були б мертві. І він не всесильний — інакше не страчував би тоді тих скаа, щоб залякати й упокорити місто. Я не знаю, хто він, але гадаю, що він радше чоловік, ніж бог. Його щоденник... писала звичайна людина. Могутність йому насправді дають війська й багатство. Якщо ми заберемо в нього і те, і те, він не зможе нічого вдіяти, щоб урятувати свою імперію.
Вен насупила чоло.
— Може, Пан Всевладар і не бог, але... він щось більше, ніж людина, Келсьє. Щось інакше. Сьогодні, коли він був на майдані, я відчувала його дотик до моїх емоцій навіть попри те, що палила мідь.
— Це неможливо, Вен, — похитав головою Келсьє. — Інакше інквізитори відчували б алломантію, навіть коли поруч є димник. Якби так було, вони б уже давно переловили й повбивали всіх імлистих скаа, хіба ні?
Вен стенула плечима.
— Просто ти знаєш, що Пан Всевладар дуже сильний, — сказав Келсьє, — і тобі здається, що ти мала б відчувати його вплив. Ось ти й відчуваєш.
«Можливо, він має рацію, — подумала дівчина, відламуючи шматок деревини від підвіконня. — Урешті-решт, він знається на алломантії краще за мене. Але... я щось таки відчувала, хіба ні? І той інквізитор, що мало не вбив мене — як він відшукав мене в темряві, серед дощу? Він мав керуватися якимось відчуттям».
Утім, вона вирішила поки що облишити цю тему.
— А ми не можемо спробувати Одинадцятий метал і подивитися, як він діє?
— Не все так просто, — відказав Келсьє. — Пам’ятаєш, я наказував тобі ніколи не спалювати метали, що не належать до алломантичної десятки?
— Пам’ятаю.
— Це може бути смертельно небезпечно, — провадив він далі. — Навіть спалювання сплаву з неправильною пропорцією може серйозно зашкодити. Якщо я помиляюся щодо Одинадцятого металу...
— Він уб’є тебе, — тихо доказала Вен.
Келсьє кивнув.
«Отже, ти далеко не такий упевнений, як намагаєшся показати, — вирішила дівчина. — Інакше ти давно б уже його спробував».
— То ось що ти хотів знайти в тому щоденнику, — сказала вона. — Підказку, як використовувати Одинадцятий метал.
— Так. Але, боюся, нам із цим не пощастило. Поки що там немає жодної згадки про алломантію.
— Але є про ферухімію, — зауважила Вен.
Келсьє, що стояв біля вікна, прихилившись плечем до стіни, пильно глянув на неї.
— То Сейзед таки розповів тобі?
Вен ніяково опустила очі.
— Я... можна сказати, змусила його.
Келсьє хихотнув.
— Я оце думаю, яке лихо випустив на волю, коли навчив тебе алломантії. Щоправда, мій учитель казав те саме про мене.