— Він недарма непокоївся.
— Авжеж, недарма.
Вен усміхнулася. Надворі світло вже майже згасло, і в повітрі починали утворюватися прозорі клубки імли. Вони висіли над землею, наче привиди, помалу збільшуючись і поширюючись у міру того, як наступала ніч.
— Сейзед не мав часу, щоб розповісти мені детально про ферухімію, — обережно почала Вен. — Що вона може робити?
Дівчина з тривогою чекала на відповідь, гадаючи, що Келсьє помітить її брехню.
— Ферухімія — це цілковито внутрішня сила, — невимушено відказав ватажок. — Вона дає приблизно те саме, що ми дістаємо від п’ютеру й олова, — силу, витривалість, зір, — але кожну властивість треба накопичувати окремо. Крім цього, вона може посилити багато іншого — того, чого алломантія не може. За допомогою ферухімії можна змінити пам’ять, швидкість, ясність думки... і, як не дивно, навіть такі ознаки, як вік та вага людини.
— То вона сильніша за алломантію? — запитала Вен.
Келсьє стенув плечима.
— Ферухіміки не мають жодної зовнішньої здатності: вони не можуть ні «гамувати», ні «збурювати» емоції, ні «штовхати» сталлю, ні «тягнути» залізом. А найбільше обмеження ферухімії — це те, що накопичити котрусь із властивостей можна, лише черпаючи її з власного тіла. Хочеш на якийсь час стати вдвічі сильнішим? Що ж, доведеться кілька годин побути слабким, щоб запастися силою. Якщо тобі треба накопичити здатність швидко одужувати, мусиш тривалий час провести хворим. В алломантії наше паливо — це самі метали: доки ми маємо достатньо металу, щоб спалювати, доти ми можемо користуватися тою чи тою здатністю. У ферухімії метали — лише сховища для накопичування, а паливо — це твоє власне тіло.
— А хіба не можна вкрасти в когось його металеві сховища? — запитала Вен.
Келсьє похитав головою.
— Це так не працює. Ферухіміки можуть використовувати тільки той запас, який створили самі.
— А-а.
— Тому — ні, я не думаю, що ферухімія сильніша за алломантію. І та, і та мають свої вади й свої переваги. Наприклад, алломант може розвогнити метал тільки до певного ступеня, тому його максимальна сила обмежена. Ферухімік не має такого обмеження: якщо він накопичив силу, достатню для того, щоб, скажімо, одну годину бути вдвічі сильнішим, то він може стати втричі сильнішим на коротший відрізок часу, або й учетверо, уп’ятеро чи вшестеро — на ще коротші періоди.
Вен замислилася.
— Це видається неабиякою перевагою.
— Твоя правда, — Келсьє дістав з плаща флакон із кількома атієвими намистинами. — Натомість у нас є це. Байдуже, матиме ферухімік силу п’ятьох людей чи п’ятдесятьох. Якщо я знатиму, що він зробить наступної миті, я переможу його.
Вен кивнула.
Келсьє відкоркував пляшечку й витрусив на долоню одну кульку. Відтак узяв ще один флакон, цього разу зі звичним спиртовим розчином, і вкинув намистину туди.
— Візьми собі одну. Про всяк випадок.
— Але ж ми сьогодні тільки зустрічаємося з Маршем, — здивувалася Вен, беручи флакон із атієм.
— Сподіваюсь, так воно й буде, — відказав Келсьє. — Але може трапитися і таке, що зобов’язувачі його викрили і змусили написати того листа. Або схопили його вже пізніше і на тортурах дізналися місце зустрічі. Або просто простежать за ним. Марш перебуває у вкрай небезпечному становищі: вважай, він робить те саме, що й ти на балах, тільки замість дворян довкола нього зобов’язувачі й інквізитори.
Вен пройняв дрож.
— Гадаю, ти маєш рацію, — погодилася вона, ховаючи атієву намистину. — Знаєш, зі мною, мабуть, щось не так: я вже майже не думаю про те, як дорого коштує ця штука.
Келсьє відповів не відразу.
— А я свого часу ніяк не міг забути, як дорого вона коштує, — стиха промовив він.
— Я...
Дівчина затнулася, скинувши поглядом на його руки. Тепер Келсьє зазвичай носив сорочки з довгими рукавами й рукавички: через той поголос, що пішов про нього, показувати шрами прилюдно стало небезпечно. Однак Вен знала, що вони нікуди не поділися. Тисячі тонких білих подряпин, що перетиналися й накладалися одна на одну.
— Хай там як, — мовив Келсьє, — а ти маєш рацію щодо того щоденника. Я справді сподівався знайти там якусь згадку про Одинадцятий метал. Але про алломантію не згадано навіть у порівнянні з ферухімією. Ці дві сили багато в чому схожі, тож, здавалося, можна було б очікувати, що автору щоденника захочеться їх порівняти.
— Може, він боявся, що хтось сторонній прочитає його нотатки, і не хотів виявити своєї алломантичної сили?
Келсьє кивнув.
— Можливо. Але може бути й те, що він просто ще не «луснув». Хай що там сталося в Террісійських горах, воно перетворило його з героя на тирана. Можливо, ця подія і пробудила його силу. Гадаю, ми цього не дізнаємося, доки Сейз не закінчить перекладу.