— Йому вже небагато лишилося, еге ж?
— Так, кілька сторінок — сподіваюся, найцікавіших. Поки що я трохи розчарований прочитаним. Пан Всевладар навіть не розповів, що він збирався здійснити в тих горах! Він стверджує, що повинен зробити щось, щоб урятувати весь світ, але це може бути лише його пиха.
«Він мені з тексту не видався пихатим, — подумала дівчина. — Радше навпаки».
— Та дарма, — сказав Келсьє. — Знатимемо більше, коли Сейзед перекладе останню частину.
Надворі темніло, і Вен довелося підпалити олово, щоб мати змогу добре бачити. Вулицю за вікном знову стало видно, хоча вона й перетворилася на химерне переплетіння світла й тіні — наслідок посилення зору оловом. Вен знала, що довкола темно: логічне мислення підказувало їй це. Проте бачити вона могла. Не так, як при звичайному світлі, адже тепер усе було в приглушених тонах, та все ж могла.
Келсьє поглянув на кишеньковий годинник.
— Довго ще? — запитала Вен.
— Пів години, — відказав ватажок. — Це якщо Марш прийде вчасно — у чому я сумніваюся. Він, зрештою, мій брат.
Дівчина кивнула й улаштувалася так, щоб спертися на поламане підвіконня, поклавши на нього лікті. Хоч яка крихітна була та атієва намистина, яку дав їй Келсьє, але Вен почувала себе з нею спокійніше.
Думка про атій нагадала про дещо важливе. Дещо, над чим вона вже не раз міркувала.
— Ти так і не навчив мене дев’ятого металу! — обертаючись до Келсьє, сказала вона звинувачувальним тоном.
Той стенув плечима.
— Я ж казав тобі, що він не надто важливий.
— Усе одно я хочу знати. Що це за метал? Якийсь сплав атію, мабуть?
Келсьє похитав головою.
— Ні, останні два метали не відповідають тій самій закономірності, що й вісім основних. Дев’ятий метал — це золото.
— Золото? — здивувалася Вен. — Так просто? Я б уже давно сама спробувала його!
Келсьє гмикнув.
— Не впевнений, що тобі сподобалося б. Спалювати золото... не надто приємно.
Вен примружила очі, а тоді знову обернулася до вікна. «Що ж, подивимося», — подумала вона.
— Ти все одно збираєшся спробувати, чи не так? — усміхаючись, запитав Келсьє.
Вен не відповіла.
Ватажок зітхнув і дістав з кишені на поясі золотого скринця й невеличкий напилок.
— Тобі може стати в пригоді ось це, — він показав напилок. — Але якщо будеш сама собі добувати метали, підпали спочатку маленьку дрібку, щоб упевнитися, чи ці метали чисті, а сплави правильні.
— А якщо вони будуть неправильні? — запитала Вен.
— Ти це зрозумієш, — пообіцяв Келсьє, проводячи напилком по монеті. — Пригадуєш, як тобі боліла голова після надуживання п’ютеру?
— Ще б пак.
— Після неякісного металу буде ще гірше. Значно гірше. Якщо є змога, їх краще купляти — у кожному місті є кілька торговців, які постачають алломантам спорошковані метали. Ці торговці самі неабияк зацікавлені в тому, щоб забезпечити чистоту товару: роздратований з-імли-народжений, що страждає від головного болю, — це не той покупець, із яким хочеться мати справу.
Келсьє перестав пиляти й зібрав кілька золотих ошурків на клаптик тканини. Відтак узяв один ошурок на палець і проковтнув.
— Нормальний, — сказав він і простягнув їй. — Пробуй... тільки пам’ятай: спалювання дев’ятого металу — доволі дивний досвід.
Вен кивнула, ураз дещо стривожившись. «Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш», — подумала дівчина, кинула ошурки до рота й запила їх водою з фляжки.
Вона відчула в собі нове джерело сили — воно було незнайоме й відрізнялося від уже відомих їй дев’яти. Вен глянула на Келсьє, глибоко вдихнула й підпалила золото.
Раптом вона опинилась у двох місцях одночасно. Вона бачила одну себе й бачила другу себе.
Перша — незнайома жінка, що на неї перетворилася та дівчина, якою Вен була доти. Дівчина, яка колись була обережною і недовірливою, яка ніколи б не підпалила невідомий метал, поклавшись лише на слово одного чоловіка. Жінка стала нерозважливою: вона забула багато того, що дозволяло їй виживати так довго. Вона пила напої, які наливала не власноруч. Довіряла незнайомцям. Не стежила за тими, хто її оточував. Жінка досі була обережніша, ніж більшість людей, але втратила дуже багато.
Друга Вен була тим, що вона завжди потайки ненавиділа в собі. Дівча, худе, аж ребра світяться, самотнє, сповнене ворожості й недовіри. Вона не любила нікого, і ніхто не любив її. Вона постійно повторювала собі, що їй байдуже. Заради чого вона жила? Мусило бути щось варте того, щоб жити. Життя не могло бути таким жалюгідним, яким видавалося. А проте було. І не мало нічого хорошого.