Вен роздвоїлася. Вона стояла у двох місцях водночас, рухала обома тілами, була і дівчиною, і жінкою. Кожна невпевнено простягнула тремтливу руку й торкнулася обличчя одна одної.
Вен судомно вхопила ротом повітря — і враз усе зникло. Зненацька на неї наринула хвиля емоцій, її заполонило почуття нікчемності й збентеження. У кімнаті не було стільця, тож вона просто опустилася на підлогу, притулилася спиною до стіни й обхопила коліна руками.
Келсьє підійшов до неї, присів поруч і поклав руку їй на плече.
— Усе добре.
— Що то було? — прошепотіла вона.
— Золото й атій, як інші попаровані між собою метали, доповнюють одне одного. Атій дозволяє тобі зазирнути в найближче майбутнє. Золото працює схожим чином, але, на відміну від атію, показує минуле. Чи то пак дає змогу побачити іншу версію тебе, що існувала б, якби події в минулому обернулися інакше.
Вен пройняв дрож. Бути одночасно двома людьми й бачити двох себе виявилося вкрай неприємним і моторошним відчуттям. Тіло її досі трусилося, а голова, здавалось, працювала... не так, як треба.
На щастя, це поступово минало.
— Наступного разу нагадай, щоб я тебе слухалася, — сказала Вен. — Принаймні в тому, що стосується алломантії.
Келсьє хихотнув.
— Я намагався якомога довше не підпускати тебе до золота. Але ти однаково рано чи пізно спробувала б його. Нічого, це мине.
Вен кивнула.
— Уже... майже минуло. Але це був не просто витвір уяви, Келсьє. Вона — я — була справжня. Я могла торкнутися другої себе.
— Можливо, тобі так здавалося, — відказав ватажок. — Але її не було тут — принаймні я її не бачив. Це лише галюцинація.
— Але ж атієві образи — не просто галюцинації, — заперечила Вен. — Вони показують те, що людина справді зробить наступної миті.
— Твоя правда, — відказав Келсьє. — Щиро кажучи, я не знаю. Золото — дивний метал, Вен. Не думаю, що хто-небудь узагалі розуміє його. Мій учитель, Жеммель, стверджував, що золототінь — це та людина, яка ніколи не існувала, але могла б існувати. Людина, якою ти могла б стати, якби в певні моменти свого життя вчинила інакше. Жеммелю, щоправда, трохи бракувало клепки в голові, тому я не впевнений, чи можна вірити його словам.
Вен кивнула й подумала, що найближчим часом навряд чи дізнається ще щось про золото. Вона не мала наміру підпалювати його ще коли-небудь, хіба лише як виникне крайня потреба. Вона сиділа, відходячи від емоційного струсу. Келсьє підійшов до вікна й ураз пожвавився.
— Прийшов? — важко підводячись, запитала Вен.
Келсьє ствердно кивнув.
— Може, лишишся тут і трохи відпочинеш?
Вен похитала головою.
— Що ж, ходімо тоді, — сказав він, викладаючи на підвіконня кишеньковий годинник, напилок та інші металеві речі.
Вони не стали виходити через вікно, бо Келсьє не хотів привертати уваги, хоча ця частина Закрутів була безлюдна і Вен не бачила причини аж так перейматися безпекою. Вони спустилися хисткими сходами, вийшли з будівлі й мовчки перетнули вулицю.
Будинок, що його Марш обрав для зустрічі, був у навіть жалюгіднішому стані, ніж той, у якому вони чекали. Передніх дверей не було, тільки їхні рештки валялися серед уламків дощок на підлозі. Усередині пахло пилом і сажею. Вен здушено чхнула.
Чоловік, що стояв у глибині кімнати, різко обернувся на звук. — Келе?
— Так, це я, — відповів той. — І Вен.
Підійшовши ближче, вона побачила, що Марш мружиться, вдивляючись у темряву. Дивно було виразно бачити його, водночас знаючи, що для нього вони з Келсьє — лише темні обриси. Дальня стіна будинку обвалилася, і до приміщення вільно затікала імла, майже така сама густа, як і зовні.
— На тобі міністерські тату! — вигукнула Вен, придивившись до Марша.
— Звісно, — відказав той звично суворим тоном. — Я зробив їх ще до того, як приєднався до послушників. Інакше я не зміг би зіграти своєї ролі.
Татуювання були невеликі, адже він удавав зобов’язувача низького рангу. Темні лінії довкола очей повзучими блискавками тягнулися до скронь. Ще одна риска — грубша і яскраво-червона — бігла донизу. Цей візерунок Вен не могла сплутати із жодним іншим — такі тату мали зобов’язувачі, що належали до Кантону інквізиції. Марш не лише зумів пробратися до Міністерства, але й обрав його найнебезпечніший підрозділ.
— Але ж татуювання залишаться в тебе довіку, — сказала Вен. — Вони відразу впадають в око — тепер тебе всюди вважатимуть або зобов’язувачем, або ошуканцем.