— То була ціна за те, щоб проникнути до Міністерства, Вен, — тихо промовив Келсьє.
— Це не важливо, — додав Марш. — Моє життя й до цього не було надто приємне. Слухайте, чи не могли б ми поквапитися? Мені незабаром треба бути в іншому місці. У зобов’язувачів багато справ, тож я маю лише кілька хвилин вільного часу.
— Гаразд, — згодився Келсьє. — Отже, як я розумію, все пройшло добре?
— Так, — коротко відповів Марш. — Навіть занадто добре — здається, я мимоволі вирізнився серед інших. Я гадав, що мені буде складно через брак тої п’ятирічної підготовки, яку мала решта послушників. Тож я намагався відповідати на запитання якомога правильніше й виконувати обов’язки якомого старанніше. Проте виявилося, що я знаю про Міністерство більше, ніж деякі його члени, і значно краще підготовлений, ніж ті новачки. Прелани це помітили.
Келсьє гмикнув.
— Ти завжди прагнув перевершити очікування.
Марш тихо пирхнув.
— Хай там як, а мої знання — вкупі зі здібностями шукача — допомогли мені заробити хорошу репутацію. Я ще не впевнений, чи варто привертати таку велику увагу преланів. Та легенда, яку ми придумали, починає видаватися дещо ненадійною, коли тебе допитує інквізитор.
Вен насупила чоло.
— Ти сказав їм, що ти імлистий?
— Звісно, — відповів Марш. — Міністерство — й особливо Кантон інквізиції — постійно потребує дворян-шукачів. Того, що я спалюю бронзу, вже досить, щоб вони не ставили забагато запитань про моє походження. Вони радіють, що мають такого послушника, як я, нехай і старшого за решту.
— Крім того, — додав Келсьє, — Марш мусив розповісти, що він імлистий, щоб потрапити до найсекретніших міністерських підрозділів. Високопоставлені зобов’язувачі — здебільшого імлисті того чи того типу й зазвичай прихильно ставляться до таких, як самі.
— І недарма, — поквапливо промовив Марш. — Келе, Міністерство значно хитріше, ніж ми гадали.
— Що ти маєш на увазі?
— Вони вміло використовують своїх імлистих. Дуже вміло. По всьому місту розкидані їхні бази — «гамівні станції», як вони їх називають. У кожній перебуває по двоє міністерських гамівників, єдиний обов’язок яких — поширювати свій вплив довкола, притлумлюючи й пригнічуючи емоції кожного поблизу.
Келсьє стиха засичав крізь зуби.
— Скільки таких станцій?
— Десятки, — відказав Марш. — Вони зосереджені у кварталах скаа. У Міністерстві знають, що простолюд і без того зломлений духом, але хочуть забезпечити, щоб усе так і лишалося.
— Прокляття! — вилаявся Келсьє. — Мені завжди здавалося, що лютадельські скаа затурканіші, ніж решта. Не дивно, що нам так важко набирати солдатів. Їхні емоції постійно «гамують»!
Марш кивнув.
— І їхні гамівники вправні, Келе... дуже вправні. Навіть вправніші за Бриза. Вони не роблять нічого іншого — тільки безупинно «гамують», щодня. А оскільки вони не змушують тебе до якихось надзвичайних дій, лише утримують від крайніх емоційних станів, то зауважити їх украй важко. У складі кожної такої команди є димник, що приховує їх, і шукач, який вистежує алломантів, що проходять поруч. Ладен битися об заклад, саме звідти інквізитори дістають більшість наводок. Нашим людям зазвичай вистачає розсудливості, щоб не палити метали, коли неподалік зобов’язувач, а ось у бідняцьких кварталах вони стають менш обережними.
— Ти можеш нам роздобути список усіх тих станцій? — запитав Келсьє. — Нам треба знати, де сидять ті шукачі, Марше.
— Я спробую, — відказав той. — Я саме йду зараз до однієї такої станції. Щоб тримати їх у таємниці, персонал завжди змінюється вночі. Вище керівництво зацікавилося мною і дозволило відвідати кілька станцій, щоб ознайомитися з їхньою роботою. Побачимо, може, мені вдасться добути тобі їхній список.
Келсьє кивнув у темряві.
— Тільки... не роби нічого нерозумного з цією інформацією, гаразд? — попросив Марш. — Ми мусимо бути вкрай обережні, Келе. Міністерство тривалий час тримало ці станції в таємниці. Тепер, коли ми знаємо про них, у нас є перевага. Не змарнуй її.
— Не змарную, — пообіцяв Келсьє. — А як щодо інквізиторів? Ти дізнався щось про них?
Марш якусь хвилю мовчав.
— Вони... дивні створіння, Келе. Я не розумію. Схоже, вони володіють усіма алломантичними здібностями, тому можна припустити, що раніше вони були з-імли-народженими. Більше мені нічого не вдалося дізнатися про них... хіба те, що вони старіють.
— Справді? — зацікавився Келсьє. — Отже, вони не безсмертні?
— Ні, — відказав Марш. — Зобов’язувачі казали, що інквізитори час від часу змінюються. Вони живуть дуже-дуже довго, але зрештою таки помирають від старості. Нових набирають із дворян. Це люди, Келе, просто їх... якось змінили.