Ватажок кивнув.
— Якщо вони помирають від старості, отже, найпевніше, їх можна вбити і якимось іншим способом.
— Я теж так думаю, — погодився Марш. — Спробую, щось дізнатися, але не покладай на мене надто великих сподівань. Інквізитори мають небагато справ зі звичайними зобов’язувачами: між цими двома групами є політичне протистояння. На чолі церкви стоїть лорд-прелан, але інквізитори вважають, що верховодити мають вони.
— Цікаво, — протягнув Келсьє.
Вен здалося, що вона чує, як його мозок опрацьовує нову інформацію.
— Мені вже час іти, — сказав Марш. — Доведеться бігти, і все одно я, мабуть, запізнюся.
Келсьє кивнув, і Марш у своєму темному балахоні зобов’язувача рушив до виходу, пробираючись між купами битої цегли й дерев’яних уламків.
— Марше, — гукнув Келсьє, коли його брат був уже на порозі.
Той обернувся.
— Дякую тобі, — сказав ватажок. — Я можу лише уявляти, як це небезпечно.
— Я роблю це не заради тебе, Келе, — відповів Марш. — Але... я ціную твої слова. Коли дізнаюся щось нове, спробую дати тобі звістку.
— Будь обережний, — мовив Келсьє.
Марш зник у імлистій темряві. Ватажок кілька хвилин стояв посеред напівзруйнованої кімнати, дивлячись услід братові.
«Він не брехав, — подумала Вен. — Він справді хвилюється за Марша».
— Ходімо, — нарешті сказав Келсьє. — Тобі треба повернутися до маєтку Рену: дім Лекалів за кілька днів дає бал, і ти мусиш бути на ньому.
28
Іноді мої супутники кажуть, що я занадто хвилююся й сумніваюся. Утім, хоч я й не певен щодо себе як героя, та одну річ я ніколи не брав під сумнів — абсолютне благо нашої мети.
Безодня мусить бути знищена. Я бачив її і відчував. Назва, яку ми використовуємо, як мені видається, не відображає як слід її суті. Так, вона бездонна й неосяжна, але крім того, вона ще й жаска. Багато хто не усвідомлює, що вона розумна, але я кілька разів безпосередньо стикався з нею і щоразу відчував її думки.
Це сила, яка руйнує, призводить до божевілля й занепаду. Вона знищить наш світ не з ненависті до нього чи ворожості, а лише тому, що така її природа.
Бальна зала замку Лекалів мала вигляд внутрішньої частини піраміди. Танцювальний майданчик було облаштовано посеред зали на помості заввишки в половину людського зросту. На чотирьох подібних платформах, що оточували його, стояли обідні столики. У заглибинах поміж платформами, неначе в траншеях, снували слуги, що розносили аристократам наїдки.
Уздовж стін пірамідального приміщення чотирма ярусами бігли балкони-галереї, кожен ярус розміщувався дедалі ближче до верхівки піраміди й дедалі більше нависав над танцювальним майданчиком. Хоча головна зала була добре освітлена, але на галереях, затінених верхніми поверхами, панувала півсутінь. Такий проєкт будівлі був задуманий для того, щоб забезпечити якнайкращий вид на головну художню цінність замку — невеличкі вітражні вікна, що низками тяглися вздовж кожної галереї.
Хоча інші фортеці мали більші вітражі, але, як вихвалялися Лекалі, таких майстерно зроблених не було в нікого. Вен мусила визнати, що вітражні віконця справді справляли неабияке враження. За останні кілька місяців вона бачила їх уже так багато, що майже не звертала на них уваги. Утім, вікна замку Лекалів затьмарювали більшість із них. Кожен вітраж був химерним і вигадливим витвором із сяйнистих барв: на одному гарцювали дивоглядні тварини, на іншому вабили око далекі пейзажі, з портретів гордовито споглядали визначні дворяни.
Були там, звісно, й обов’язкові сюжети, присвячені Вознесінню. Тепер Вен легко впізнала їх і була здивована, побачивши зображення того, про що читала в щоденнику. Смарагдово-зелені пагорби. Круті гори, з вершин яких спускалися ледь помітні хвилясті лінії. Глибоке темне озеро. І... чорнота. Безодня. Руйнівний хаос.
«Він переміг її, — подумала вона. — Але... що ж то було?» Може, останні сторінки розкажуть щось про це.
Вен похитала головою і відійшла від ніші з чорним вікном. Дівчина походжала по другому ярусу в білосніжній сукні — колись вона, звичайна скаа, навіть уявити собі не могла такого вбрання. Невіддільною частиною її життя були попіл і сажа, тож Вен, мабуть, і не знала, що таке чиста, непоплямована білість. Через це плаття видавалося їй ще дивовижнішим. Вона сподівалася, що ніколи не втратить цього — спогадів про те, яким було її колишнє життя. Вони допомагали їй більше цінувати те, що в неї було тепер, — значно більше, ніж це цінували справжні дворяни.