Службовець обернувся до нього.
— Сьогодні по обіді я вирушаю каналошляхом назад.
— Так швидко? — запитав Трестінг. — Може, залишитеся хоч на вечерю?
— Ні, — відказав зобов’язувач. — Але є ще одне питання, яке я хотів би обговорити з вами. Я прибув не лише на доручення лорда Венчера, але й у справах Кантону інквізиції. Подейкують, ви полюбляєте розважатися з жінками скаа.
Трестінга всипало морозом.
Зобов’язувач усміхнувся — либонь, мав намір зменшити напругу, але поміщикові ця усмішка видалася моторошною.
— Не хвилюйтеся, Трестінгу, — мовив чиновник. — Якби ваші дії давали підстави до серйозних побоювань, то замість мене до вас прислали би сталевого інквізитора.
Трестінг поволі кивнув. Інквізитор. Він ніколи не бачив жодного з тих нелюдських створінь, але чув про них багато всякого.
— Я задоволений тим, що дізнався про ваше поводження із жінками скаа, — мовив зобов’язувач, знову оглядаючи лани. — Побачене й почуте тут свідчить, що ви завжди прибираєте за собою. Така людина, як ви, — здібна, успішна — далеко могла б піти в Лютаделі. Ще два-три роки, кілька вдалих торгових оборудок і — хтозна!
Чиновник відвернувся, і Трестінг усвідомив, що всміхається. Це не була обіцянка, і навіть не заохочення. Здебільшого зобов’язувачі виконували насамперед бюрократичні й засвідчувальні функції, і лише потім — священницькі, а проте чути таку похвалу з вуст служителя самого Пана Всевладаря... Трестінг знав, що декого з дворян зобов’язувані бентежили, а декого навіть дратували, але тої миті він ладен був розцілувати свого поважного гостя.
Поміщик знову поглянув на скаа, що мовчки працювали під криваво-червоним сонцем. Лапаті пластівці попелу ліниво кружляли в повітрі. Трестінг належав до провінційного дворянства, жив у себе на плантації і мріяв коли-небудь перебратися до Лютаделя. Він чував про тамтешні бали й раути, про пишноту вищого світу й про інтриги — і все це збуджувало його до краю.
«Треба буде сьогодні відсвяткувати», — подумав Трестінг. У чотирнадцятому бараці є одна юнка, яку він уже давно собі нагледів...
Поміщик усміхнувся знову. Ще два-три роки, сказав зобов’язувач. Але, може, Трестінг пришвидшить це, якщо працюватиме ще завзятіше? Останнім часом кількість його скаа зросла. Якщо натиснути на них сильніше, то, можливо, цього літа вдасться зібрати більший врожай і перевиконати контракт із лордом Венчером.
Трестінг кивнув, споглядаючи на юрбу лінивих скаа. Одні працювали мотиками, інші, повзаючи рачки, струшували попіл з молоденької прорості. Вони не ремствували. Ні на що не сподівалися. Вони навіть не наважувалися думати. Хіба могло бути інакше? Адже вони були скаа. Вони були...
Поміщик завмер, коли один з робітників ураз підвів голову й зустрівся з ним поглядом. В очах чоловіка палахнула іскра — ба ні, ціле вогнище — непокори. Трестінг ніколи ще не бачив такого виразу на обличчі скаа. Він мимоволі відступив назад, відчуваючи, як по спині бігають мурашки, тимчасом як дивний скаа, випроставшись, дивився йому просто в очі.
Й усміхався.
Трестінг відвів погляд.
— Курдоне! — гаркнув він.
Дебелий наглядач поквапливо вибіг на пагорок.
— Слухаюсь, пане!
Трестінг обернувся, вказуючи пальцем на...
Він насупився. Де ж стояв той скаа? Усі вони працювали з похиленими головами, усі були брудні від кіптяві й поту — годі відрізнити одне від одного. Трестінг завагався, шукаючи поглядом зухвальця. Йому здалося, він упізнав місце, але тепер там нікого не було.
Але ж ні. Цього не могло бути. Той чоловік не міг так швидко щезнути. Куди він подівся б? Він мусить бути десь тут — працює, похиливши голову належним чином. Однак ту хвилю показної непокори пробачити не можна.
— Пане? — перепитав Курдон.
Зобов’язувач стояв поруч, зацікавлено спостерігаючи. Не слід йому знати, що один зі скаа поводив себе так нахабно.
— Попрацюй більше з тими робітниками на південній ділянці, — наказав Трестінг, вказуючи рукою. — Я бачу, вони занадто лінуються, навіть як на скаа. Почастуй кількох канчуком.
Курдон стенув плечима, одначе кивнув на знак згоди. Не надто вагома причина для прочуханки, але, зрештою, йому й не потрібна була вагома причина, щоб відчухрати когось із робітників.
Вони ж, урешті-решт, були тільки скаа.
Келсьє чув багато всякого.
Він чув розповіді про прадавні часи, коли сонце не було червоним. Про часи, коли небо не затягувала завіса з диму й попелу, коли рослинам не треба було боротися за життя, а скаа не були рабами. Про часи до Пана Всевладаря. Але пам’ять про ті дні вже майже стерлася. Навіть перекази про них ставали дедалі плутанішими.